Футбол Баскетбол Бейсбол Легка атлетика Олимпійські ігри

 

Останні новини

П'ятниця, 18 жовтня 2013 03:00

Кубок України: півфінали

На этой стадии турнира в полуфинальных парах сошлись первые и вторые команды чемпионата страны в дивизионах «А» и «Б», соответственно. Играли на полях клубов, расположенных ниже в табеле о рангах: «Західний вогонь» (Ровно) принимали «КНТУ-Елисаветград» (Кировоград), а молодежная кировоградская команда «Диамант» встречалась с симферопольскими "Скифами".

Серии 1/2 финала продолжаются до двух побед одной из команд. Обоим будущим финалистам понадобилось минимальное количество игр. Хотя, «младшие» по дивизиону клубы совсем не выглядели мальчиками для битья. В отличие от тех же четвертьфиналов, в полуфиналах не было зафиксировано ни одного нокаута (с разницей в счете либо +15, либо +10).

«Західний вогонь» достойно сопротивлялся чемпиону Украины – 1:8; 1:5. «Диамант» даже больше – в каждом из двух поединков по половине игры сражался с вице-чемпионами «Скифами» на равных. В первом матче – 0:0 после четырех иннингов и всего 0:1 после шестого. Во втором матче – 3:3 после шестого иннинга. В концовках полуфиналов сказался уровень мастерства/отбивания более опытных и мастеровитых симферопольцев. Итоговый счет по играм – 0:4. 4:9.

Таким образом, в следующие выходные в финале Кубка в третий раз подряд сыграют «КНТУ-Елисаветград» и «Скифы». Серия до трех побед. Первые два матча пройдут в Симферополе. В прошлом году Кубок завоевали симферопольцы, которые из двух домашних поединков выиграли один, затем, при счете 1:1 по партиям, проиграли первый матч на выезде, но потом одержали две подряд победы и выиграли всю серию 3:2.

Автор: Александр Виноградов

 

Команди які бажають взяти участь у розіграші 6-го чемпіонату міста Кіровоград з футзалу серед аматорських команд сезону 2013/2014 р.н. потрібно звернутись до офісу КОФФ або зателефонувати за тел. (0522) 27-47-61, дізнатися умови проведення змагань та підтвердити свою долю.
КОФФ

Published in КОФФ

Головний тренер головківського "Украгрокому" Юрій Гура на післяматчевій прес-конференції прокоментував матч із тернопільською "Нивою".

"Гра видалася важкою. Ми налаштовувалися на важкий бій і сьогодні він відбувся. Можу сказати, що рахунок не по грі. Ми програли стандартне положення і отримали гол у свої ворота. Знаючи, що Нива добре виконує стандарти, ми приділяли цьому увагу на тренуваннях, але...

Тернопільська команда намагається вигравати всю верхову боротьбу та добре грає на підборах і ми це знали. Я можу лише подякувати своїм хлопцям, які грали на такому тяжкому полі. До того ж у нас чимало гравців у лазареті. А вболівальників тернопільської Ниви вітаю з победою". - сказав Гура.

Нагадаємо, що у матчі 14-го туру Фавбет-ліги 1 тернопільська "Нива" перемогла "Украгроком" зі рахунком 2:0.
Ua-football

Сказати, що матчі за участю «Зірки» та «Олександрії» – свято на Кіровоградщині, це все одно, що нічого не сказати. 15 разів досі відбувалося кіровоградське дербі, і щоразу це був бенефіс безкомпромісного футболу. Незважаючи на те, що на рахунок «жовто-чорних» вісім вікторій, а в теці «червоно-золотих» – лише дві, спрогнозувати результат цих матчів ніколи не береться ніхто, навіть божевільний букмекер. Щоправда, останні три протистояння вимальовується досить чітка статистична тенденція: у Кіровограді виграють гості з ПФКА, в Олександрії майже завжди нічия.

Нинішній матч, забігаючи наперед скажемо, не ставши в цьому відношенні винятком із цих «останніх правил». Хоча інтрига була насправді триразовою. Крім питання дербі, в останніх трьох матчах кіровоградці значно стабілізували свою гру і результат, не програвши жодного разу. Тоді як олександрійська футбольна дружина інший тур поспіль не знала смаку перемог, набравши лише очко. Загальна ж щільність очкового доробку у турнірній таблиці, робила, у разі перемоги «Зірки», наближення географічних сусідів одне до одного та у турнірнірній таблиці неприємною реальністю для олександрійців. Оливи у ватру підливали і факт того, що такі опорники як Зейналов і особливо Шендрик цю гру пропускають через картковий перебір. З приємних новин і навіть сенсацій – на лавці «жовто-чорних» з'явився суперфорвард В'ячеслав Шевченко, з неприємних – невідомо, в якій формі перебуває нині цей останній український Шева. Одним словом, на «Ніці» ажіотаж панував неабиякий.

Матч сподівання справдив. Як і належить господарям, олександрійці взяли всі важелі гри у свої руки вже із самого початку. Справедлвіості заради, скажімо: господарі і не відпустили ці важелі аж до фінального свистка. От тільки їхня власна майстерність – не допомогла, а непоступливість та налаштованість на бій гостей та ще й фарт – явно зіграли 12 жовтня 2013 року проти «жовто-чорних».

Вже на першій хвилині олександрійці після стрімкої контратаки відзначились першим ударом по воротах суперника. На четвертій хвилині Юрій Коломоєць, який провів загалом заліковий для себе матч у плані активності та мужності, пробиває головою після передачі Старенького. А на 5 хвилині після розіграшу першого кутового у матчі Станіслав Микіцей пробиває головою знову. На цей раз – вже поперечка. І це, як виявилося, був один із трьох стовідсоткових голевих моментів на обидві команди на весь подальший матч. На 10-й хвилині «Зірка» відповідає на ці дії досить небезпечним ударом після атаки лівим флангом. М'яч проходити неподалік від дев'ятки. Згодом свої можливості пробивання по воротах демонструють уже господарі: Коломоєць, а згодом і Бондаренко. На 15-ту хвилину «Олександрія» подає вже п'ятий кутовий у матчі, а потім – і штрафний зліва. У середині тайму вже сьомий кутовий у господарів, а після серії рикошетів Володимир Бідловський пробиває по воротах, перебуваючи в карній площадці, де купа мала, і м'яч біля ворота Зірки ніяк не йде. Сергій Старенький, Володимир Бідловський та Андрій Запорожан по черзі загрожують воротам гостей. Гра – динамічна, стрімка і водночас завдяки вправним діям руйнівників у стані обох команд, складається враження, що якась в'язка. На 37-40 хвилинах «Зірка» намагається нав'язати свою гру, добре виглядає у ці хвилини на лівому фланзі Мостової. Нарешті «Зірка» отримує право на досить далекий штрафний, який приймає на собі олександрійська стінка.

В іншому таймі футболісти обох команд, не рятуючи обертів і темпу, все ж таки діяли не так квапливо, як у першій половині гри, хоча загалом і не так остро. У перші хвилини після перерви активно при переході від оборони до атаки грає Володимир Бідловський. На активність зірчан на 48-49 хвилинах «Олександрія» відповідає пресингом, перехопленням та восьмим кутовим уже на 50-й хвилині. У принципі, гра стабілізувалася: триває боротьба за центр поля, і кожному з суперників дуже важко організувати атаку, яка стала б цілковитою несподіванкою для захисту. На 56-й хвилині все той же Володимир Бідловський організовує чудову атаку, але у Коломойця знову не вийшло на завершальній стадії атаки. Потім – Бідловський пробиває зліва з гострого кута, до взяття воріт не вистачило «зовсім нічого». У ці ж хвилини бачимо і небезуспішні рейди вперед бека Артема Сухоцького. 78-ма хвилина запам'яталася і рейдом лівим флангом свіжого Антона Кічі, і повторним влучанням м'яча у матчі у поперечину кіровоградців після удару Кирила Сидоренка.

Важко говорити про роботу воротарів у цьому матчі. Позиційно обидва відіграли добре, але водночас ані Поштаренко, ані Леванідов не стали рятівниками команди та не записали на свій рахунок сейвів. Причина – дуже добре зіграли півзахисники та захисники обох команд, особливо у такому компоненті як перехоплення, стінка тощо. Суперники не дозволили своїм візаві жодного виходу наодинці із голкіпером, бити по воротах гравцям обох екіпів доводилося миттєво, не розмірковуючи, щоб не втратити м'яч, і часто з не найзручніших позицій.

Тому ворота обох непримиренних учасників дербі і виявилися сьогодні в кінцевому рахунку «сухими». Це вже четверта гра, як вони сухі у Зірки. І це вже другий матч поспіль – і в чемпіонаті, і на власному полі – коли «Олександрія» грає вдома внічию. Ще одна з причин нічиєї – виняткова налаштованість обох команд на гру. Рахунок за кутовими 12:2, здається, однак це нічого не дало господарям: рослий, уважний захист гостей нейтралізував усі спроби пробити точно по воротах, а якщо захист давав збій, то виручали стійки та поперечини. Хоча, якби не фарт із поперечками, хтозна, за яким сценарієм у подальшому проходив би матч.

У всякому разі, за гри в командному відношенні обох колективів сьогодні на нетверду радянську «п'ятірку», варто відзначити, що скрутної миті, коли потрібно було вирвати три очки, ні в стані кіровоградців, ні з-поміж олександрійців, футболіста, який би взявши гру на собі і спробував форсувати події на полі за рахунок індивідуальної техніки, так і не знайшлося. Втративши два очки, обидві команди перебувають тепер на відстані простягнутої руки як до Прем'єр-ліги, так і до середини турнірної таблиці. Ушосте кіровоградське дербі закінчилося внічию, вчетверте в історії футболу це сталося за Шарана чи представників його тренерського штабу. «Зірка» тепер уже 10 років поспіль не може виграти у «Олександрії» – на будь-якому полі. «Олександрія» залишилася непереможною у дербі, проте втратила позиції усередині першості.

Попереду на підопічних Володимира Шарана, який нарешті все в зборі (Шевченко, гра якого на заміні не вразила нікого, повернувся до табору улюбленої команди) і без пропусків матчів, очікує непростий виїзд до «технарів» із МФК «Миколаїв». А «Зірка» вдома зіграє з єдиним та повноправним представником Галичини у Лізі 1 – тернопільською «Нивою» (який лише завтра попсує нерви ще один представник Кіровоградщини – «УкрАгроКом»). Матч буде також із розряду непростих дуже. Водночас завдяки результатам 14-го туру, інтрига у FAVBET Лізі 1 зростає неймовірно: реально на дві путівки до Прем'єр-ліги завдяки не дуже впевненій грі визнаних лідерів («Сталі» та ПФКА) починає претендувати вже як мінімум вісім команд: починаючи з донецького «Олімпіка» та кіровоградською «Зіркою» закінчуючи, яка на відстані 9 пунктів від першого місця.
Віталій Квітка, спеціально для UA-Футбол .

Четвер, 17 жовтня 2013 15:53

Поки що поза конкуренцією

У другий день турніру на Кубок губернатора Кіровоградщини Андрія Ніколаєнка визначився головний фаворит турніру, яким стала наша команда – Єлисавет-Баскет, яка оформила другий розгром. Цього разу під потужністю атак підопічних Вікторії Большакової впали «тигриці» з Астани – 98:52 (28:16, 26:16, 25:16, 19:4). А у першій зустрічі ігрового дня у білоруському дербі гродненська «Олімпія» здолала гомельський «СОЖ-ГГУ» -90:69, зберігши інтригу у боротьбі за вихід у фінал.
У білоруському дербі більш титулована та мастита «Олімпія» з перших секунд почала підтверджувати статус фаворита. Але баскетболістки «СОЖ-ГГУ» не здалися на милість найсильнішого, а протягом трьох чвертей чинили співвітчизницям гідний опір. Щоправда, відчувалося, що підопічні Вікторії Дацун тримали нитки гри у своїх руках і в потрібний час були готові додати. Першу чверть чемпіонки Білорусі виграли з перевагою у 6 очок, в основному завдяки стовідсотковій точності із середньої та дальньої дистанції Надії Дрозд, яка набрала 10 очок, а також більш впевненим діям під щитами (8 підбирань проти 5) та меншому відсотку помилок – 6:3. У другій десятихвилинці баскетболістки з Гомеля почали діяти впевненіше, що дозволило не лише скоротити відставання у рахунку, а й наздогнати конкуренток. Причому дружно і згуртовано, які підбадьорювалися своїм тренером Анатолієм Рогозенком, заграли всі гравці, які знаходилися на майданчику. У потрібний момент вистрілила здалеку Катерина Чарікова (8 очок), не промахувалася Ніна Соловйова (7 очок), надійно і холоднокровно грала Ганна Кирієнко (8 очок), Якби гомельчанки точніше виконували штрафні (7 з 12), то цілком могли піти на велику перерву лідиру у рахунку. А так, коли рахунок став нічийним -38:38, наставник «Олімпії» Вікторія Дацун взяла тайм-аут, внесла необхідні корективи і останні секунди першої половини залишилися за командою з Гродно – 42:39. І тут потрібно виділити впевнені дії Джулії Сібрук, яка не лише результативно атакувала(7 очок), а й панувала під щитами, зібравши 5 підбирань. Зробила суттєвий внесок у перевагу своєї команди точними влученнями (7 очок) та Наталія Прецкайло. Загалом, здавалося, що й у другій половині на вболівальників чекає напружена і конкурентна боротьба.

Проте відразу після великої перерви у поєдинку настав перелом. Чи то «Олімпія» включила додаткові ресурси, чи то гомельчанки не одразу увійшли до гри, але підопічні Вікторії Дацун стали потрапляти раз-по-раз, а у конкуренток зовсім збився приціл. До середини третього періоду рахунок був уже – 57:44 на користь чемпіонок Білорусі, і більше суперниць вони до себе не підпускали. У ці хвилини ролі у складі гродненської команди взяла на себе Джулія Сібрук, яка до кінця третьої чверті була вже за крок від дабл-дабла – 15 очок, 9 підбирань. До того ж центрова «Олімпії» зробила ще й 4 результативні передачі, допомагаючи подругам вражати ціль. При цьому впевненість відчули всі дівчата «Олімпії», оскільки тренер надав шанс проявити себе кожному з 10-ти гравців, заявлених на цей матч. І кожна з дівчаток зробила певний внесок у те, що до вирішальної чверті їх перевага становила вже 14 пунктів – 67:53. Як не намагалася Ірина Горелікова, що розкидалася, що відправила в ціль здалеку 3 кидки і набрала 13 очок, конкурентки були більш стабільні, наполегливішими і злагодженішими. А за всього бажання баскетболісток «СОЖ-ГГУ» було помітно, що їм не вистачає гарного розігрувального, здатного спрямувати командні дії у необхідне русло.

Ну, а в 4-ій чверті переламати перебіг подій баскетболістам із Гомеля не вдалося. Як не намагалися Ганна Кирієнко(14 очок, 4 підбирання), Тетяна Ребенюк(10 очок, 6 підбирань) та Олена Горелікова(13 очок), гравці «Олімпії» вже відчули смак перемоги і зупинити їх було вкрай складно. І якщо Джулії Сібрук зменшила свої оберти, зупинившись на показниках 3-ї чверті, то її подруги Кароліна Бетейко (10 очок) і особливо Віолетта Ківляк були просто в ударі. На особливу увагу заслуговують показники Віолетти, яка в цьому поєдинку взагалі не промахувалася (5 з 5 – двоочкові, 3 з 3 – триочкові, 2 з 2 – штрафні) та набрала 21 очко, 12 з яких у заключному відрізку зустрічі.

Загалом «Олімпія» довела справу до закономірної перемоги – 90:69 (26:20, 16:19, 25:14, 23:16) і дещо реабілітувалася за несподівану поразку від «Астани Тайгерс».

А ось представниці Казахстану змогли чинити опір «Єлисавет-Баскет», як, втім, і «СОЖ-ГГУ» лише у першій чверті. Тож впевнені перемоги підопічних Вікторії Большакової у двох контрольних матчах, зіграних напередодні турніру, були скоріше закономірними та свідчили про нинішнє співвідношення сил віце-чемпіонів України та Казахстану. Зустріч у рамках турніру проходила за сценарієм, аналогічним двом попереднім протиборствам. Кіровоградки вже у дебюті виходили вперед і методично нарощували свою перевагу за рахунок різноманітних дій в атаці та злагодженій грі в обороні. Тішить, що у п'ятничній зустрічі всі побачили Аліну Ягупову зразка минулого сезону – нестримну в атаці (28 очок), яка чудово працює під щитами (11 підбирань) і роздає партнерам (4 асисти) відмінні передачі. А ще численні вболівальники, які дуже здорово підтримували улюблену команду, змогли переконатися в снайперських та диспетчерських якостях американки Тані Робінсон (18 очок з них 12 дальніми кидками та 3 передачі), надійності Катерини Римаренко (16 очок, 7 підбирань, 2 передачі), цілеустрій Олександри Чек (14 очок, 6 підбирань, 2 передачі), лідерської стабільності Ольги Дубровіної (10 очок і 4 передачі) та чудовій перспективі юної Вікторії Кондусь, яка за 6 хвилин на майданчику встигла забити здалеку, зробити 3 перехоплення та 1 підбір та 1 результативну передачу.

Щоправда, в атаці не так здорово, як у стартовій грі, виглядала Оксана Кисильова (4 очки, 7 підбирань, 3 передачі), не всі резервісти здорово входять в гру і часом здавалося, що нам все ж таки не вистачає колишньої сили під щитами. Але це справа тренерів визначати прогалини та їх виправляти. А щодо результату, то він знову говорить сам за себе: 98:52(28:16,26:16,25:16,19:4) і поки не видно, хто з суперників здатний не те, щоб перемогти, а зіграти на рівних із «Єлисавет-Баскет» на цьому турнірі. Ось і тренери «Астани Тайгерс» постійно тасували потяг, намагалися змінювати поєднання, збивати нас з атакуючого ритму своїми перестановками, але нічого у представників Казахстану не вийшло. Хіба що часом непогано виглядали наші співвітчизниці Ганна Зарицька (12 очок, 5 підбирань) та Вікторія Шматова (8 очок, 1 передача), але їх зусиль виявилося замало, щоб уникнути розгрому.

Тепер у сьогоднішній зустрічі з господарями турніру чемпіонкам Білорусі обов'язково треба перемагати для того, щоб претендувати на участь у недільному вирішальному матчі. Щоправда, і в «СОЖ» здатний допомогти співвітчизницям, якщо зможе піднести певну сенсацію та здолає у першому суботньому матчі баскетболісток із Казахстану.

Четвер, 17 жовтня 2013 15:45

Живі міфи. Валерій Самофалов

Серед наших видатних спортсменів Валерій Самофалов посідає особливе місце. Адже Валерій Петрович є живим втіленням відданості коханій команді.
Саме Самофалов провів у складі тоді ще «Зірки» найбільше – 552 матчі та забив 72 м'ячі, будучи рекордсменом нашої команди за всю її істрію. Хто, як не він, може найкраще розповісти про періоди зльотів і падінь, тренерів та партнерів, яких за 14 сезонів змінилося безліч. А він залишався і грав, поки вистачало сил і поки що залишалася можливість приносити користь команді. Не випадково, що саме Самофалов – єдиний із гравців «Зірки» – був удостоєний звання майстра спорту Радянського Союзу, зігравши за «Зірку» у 10 сезонах 80 відсотків матчів. Втім, давайте про все по порядку: від перших футбольних кроків до сьогоднішнього дня.

Народився Валерій Самофалов у Києві, де важко було відшукати хлопчика, який би не захоплювався футболом та не мріяв грати у складі «Динамо». Баталії кипіли скрізь: на пустирях, у дворах, у школах, де достатньо було спорудити ворота з портфелів – і помчало-поїхало. Щоправда, у секцію записували лише з 10 років, і юний Валера разом із друзями деякий час займався вітрильним спортом. Добре, що на Дніпрі була така можливість. Але футбол все ж таки переміг. І він, знову ж таки, разом із дружною компанією пройшов непростий відбір до динамівської школи на Нивках. До речі, з його набору хлопців 1956 року народження на високому рівні заграв лише один Самофалов. При цьому першим тренером майбутньої зірки кіровоградського футболу був перший наставник Олега Блохіна – Олександр Леонідов. Але своїм хрещеним батьком у футболі Валерій Самофалов вважає Абрама Лермана, який, як то кажуть, доводив до розуму їхню групу і з подачі якого він пізніше опинився в Кіровограді. А у 15 років талановитий нападник уже грав на першість Києва за команду «Спартак», яку тренував Лерман.

- Абрам Давидович – справді відіграв у моєму житті значну роль, – розповідає Валерій Самофалов. – По-перше, він мав чого повчитися, адже він грав в основному складі київського «Динамо». Лерман багато вмів не лише розповісти, а й показати. Хоча університетів він не закінчував, але його уроки згадую досі. Те повоєнне покоління гравців та тренерів любили футбол до самозабуття та були віддані йому до мозку кісток. Цьому вони вчили нас. По-друге, коли вперше постало питання про мою службу в армії (я міг опинитися в київському СКА, транзитом через армійський клуб із Чернігова), саме Лерман сказав, що до армії я завжди встигну і порадив їхати до Кіровограда, де за мною стежили і знали про мої можливості. До цього рік відіграв за житомирський «Автомобіліст» у ще одного київського динамівця, добре знайомого і кіровоградським уболівальникам – Віктора Жиліна, спробувавши на смак справжньої чоловічої боротьби. Тож у «Зірку» я їхав, маючи за плечима, нехай невеликий, але досвід.

До Кіровограда Валерій Самофалов потрапив восени 1975 року і не встиг взяти участь у кубкових матчах, у яких його нові партнери втретє виграли Кубок України. Хоча на ці матчі молодий нападник їздив та відчув ту неповторну переможну атмосферу. Але для того, щоб грати у команді, яку створювали головний тренер Олексій Расторгуєв, начальник команди Юрій Махно та тренер Юрій Горожанкін, 19-річному хлопцеві потрібно було серйозно боротися за своє місце під сонцем.

– Конкуренція у нас була просто божевільною, – продовжує Валерій Петрович. – На мої перші передсезонні збори до Світловодська поїхали понад 60 осіб. Багато було хлопців із Кіровоградської області. Адже після завершення чергового сезону «Зірка» проводила контрольну зустріч зі збірною області, і найкращих брали на замітку та запрошували спробувати свої сили. На першому етапі була справжня битва за виживання, де треба було терпіти і не згинатися перед труднощами. Впорався з поставленими тренерами завданнями – молодець, а не витримав – дякую, що живий, і до побачення. Далі відсівання тривало вже в Криму, потім ми награвали склад у Болгарії, а завершували підготовку, здається, на Закарпатті. Підготовка була серйозною, адже зіграти належало 52 гри в сезоні, і потрібно було витримати цей турнірний марафон.

У нападі мені довелося сперечатися за місце в основі з такими авторитетами, як Кацман і Карпюк, а також Сашком Алексєєвим. Напевно вдалося переконати наставників, якщо в першій грі сезону 1976 року в Кіровограді вийшов у старті проти сумського «Автомобіліста». Погода тоді була просто жахливою, а поле – в'язким та важким від дощу. На вістря ми грали з Кацманом, і мені пощастило відзначити свій дебют голом, який, до того ж, став єдиним і переможним. М'яч, пам'ятаю, ледь-ледь перекотився через лінію, але взяття воріт відбулося. Скільки їх було потім, але цей гол, звичайно, залишився в пам'яті назавжди. А пізніше зі всіх голів ще запам'ятався божевільний гол «Металісту» у Харкові, забитий зі штрафного метрів із 35-ти. Тоді сам здивувався, що вийшов такий надзвичайно сильний і точний удар у дев'ятку без шансів для воротаря.

Пізніше у «Зірці» Самофалов як справжній універсал на користь команди неодноразово змінить амплуа і завершить свою кар'єру захисником. Але найбільш комфортно він почував себе на початку 80-х років, коли грав опорного хавбека чи під нападниками, де була можливість не лише завершувати атаки, а й асистувати партнерам. Тут було більше простору та більше можливостей продемонструвати все, на що він здатний. А поки що, на зорі своєї кіровоградської кар'єри, він прийшов у команду, де панувала неповторна дружня атмосфера, де не на словах, а на ділі були один за всіх, а всі за одного. Молодого форварда одразу взяли під свою опіку та підтримували в усьому вже досвідчені майстри Юрій Касьонкін, Олександр Смиченко, брати Хропови, які розглянули у молодшому партнері майбутнє улюбленої команди та бачили, що Самофалов зліплений із того самого тесту, що й вони самі. Футболістів тоді в Кіровограді не просто поважали, їх обожнювали, а вони намагалися відповідати своїм уболівальникам тією ж монетою.

- Грати напівсили при переповненому стадіоні, а він заповнювався практично повністю на кожному матчі, ми просто не могли, – згадує Валерій Самофалов. – А якщо видавалися невдалі поєдинки, то нам було соромно виходити надвір. Адже у Кіровограді всіх гравців «Зірки», на відміну від сьогоднішніх футболістів, знали в обличчя та висловлювали все, що думають. Іноді доводилося червоніти, але це було нечасто. Ми грали не лише за непогані гроші, отримуючи оклад інструкторів зі спорту від 110 до 160 рублів плюс преміальні 40 відсотків від окладу, а й за місто, яке для більшості з нас по-справжньому стало рідним. Грало свою роль і те, що кістяк команди складали місцеві хлопці, які вели за собою решту.

Тут треба окремо сказати про Олексія Івановича Расторгуєва, з яким в історії кіровоградської «Зірки» пов'язана ціла епоха. Мало кому вдалося керувати командою сім сезонів і не опускати планку результатів нижче за певний рівень. Вигравати свою зону другої ліги, яка, запевняю вас, за рівнем футболу, не поступалася нинішній еліті, нам, щоправда, не вдавалося. У деяких чемпіонатах не вистачало мало, але в лідерах ми були, а до аутсайдерів ніколи не скочувалися. У цьому є велика заслуга головного тренера. Олексій Іванович не вимагав собі жодних привілеїв, а більшість часу проводив на клубній базі. Він захоплював нас своїм підходом до тренувань, намагаючись зробити їх цікавими, а чи не одноманітними. Тому й у грі ми найчастіше імпровізували та намагалися радувати вболівальників гарними комбінаціями. А які виховні моменти були у Расторгуєва? Адже ми святими не були і за 52 ігор у сезоні дозволяли собі розслабитися. Але той, хто траплявся, потім нарікав на себе, коли Олексій Іванович із центру штовхав м'яч з усієї сили в різні боки, а порушники режиму ганялися за ним по всьому полю і були наче вичавлений лимон.

А загалом у тій «Зірці» всі наставники були на своєму місці та доповнювали один одного. Расторгуєв відповідав за тренувальний процес, Юрій Іванович Горожанкін всіляко йому в цьому допомагав, а ще один Юрій Іванович – Махно – відповідав за всі навколофутбольні запитання та намагався разом із адміністратором, у минулому популярним гравцем «Зірки» Юхимом Сприкутом, вирішувати всі наші проблеми. Горожанкіну я особливо вдячний за його опіку та підтримку. Одного разу ми навіть жили з Юрієм Івановичем в одному номері. Його поради та рекомендації дуже допомагали мені в іграх. Він підтягнув мене тактично, індивідуально займався над постановкою точного і сильного удару, який у самого Горожанкіна був - будь здоровий. Причому він міг відправити м'яч із граничною точністю та силою в потрібну точку, що мене особливо вражало та дивувало. До речі, зруйнувався цей тріумвірат саме тоді, коли я вирушив до київського СКА, проходити службу у збройних силах. А що там сталося – мені невідомо.

Можливо, це пов'язано з тим, що місцевих тренерів у нас не дуже цінують, а завжди намагалися знайти наставників на боці. Хоча були серед приїжджих та цікаві наставники зі своїм особливим менталітетом. Таким був Іштван Шандор, який справив на всіх чудове враження своєю відкритістю та незвичайною для нас манерою поведінки. Іштван Діордійович – угорець за національністю – вже тоді 1988-го року був людиною іншої формації, більше європейською, ніж радянською, чи в наших реаліях довго не протримався. Підбір гравців при Шандорі був дуже пристойним (Хапсаліс, Ділай, Федоренко та інші досвідчені майстри, які пройшли школу вищої ліги), але єдиної команди створити не вдалося.
Але, якщо говорити про всю мою кар'єру, то найбільш незабутньою і корисною для зростання футбольної майстерності був рік, проведений під керівництвом Володимира Мунтяна в київському СКА, куди мене з Кіровограда 1982 року призвали до армії. Для нас Мунтян був людиною з іншої планети – семиразовий чемпіон Радянського Союзу, володар Кубка кубків та Суперкубка Європи, мега-зірка, яка спустилася з неба для того, щоб нас чогось навчити. Володимир Федорович прищеплював нам зовсім інше бачення футболу. Саме у Мунтяна ми здобули перші тактичні уроки, яким він приділяв таку ж увагу, як і роботі на футбольному полі над технічними елементами. При цьому у свої 37 років Федорович тренувався з нами на рівних і міг показати будь-який технічний елемент так, що дух захоплювало.

На запитання: чому не залишився у Києві та не перейшов до інших команд – Самофалов відповідає, що у Кіровограді його все влаштовувало. Тут він отримав сім'ю, тут народилася дочка, якій під час служби нашого героя було вже три роки. Та й він чудово розумів, що від добра добра не шукають. Тут його полюбили особливі у своїй відданості до футболу кіровоградські вболівальники, тут йому намагалися створювати нормальні побутові умови, він був лідером і грав на своє задоволення. Тут він здобув вищу освіту на єдиному у своєму роді факультеті фізичного виховання КДПІ ім.А.С.Пушкіна. При цьому, як стверджували й інші футболісти «Зірки», з якими доводилося спілкуватися з приводу навчання, викладачі факультету фізичного виховання йшли назустріч, з погляду відвідування занять, але вимагали за повною програмою та поблажок на іспитах та заліках не робили. Щоправда, і самі гравці не нахабніли і намагалися виконувати те, що від них вимагалося. Але були й складнощі. Легендарний викладач хімії Микола Тищенко відверто сказав студенту Самофалову, що той іспит йому ніколи не складе. Але не було б щастя та нещастя допомогло. Грізний хімік захворів, а Любов Бурдіян ставилася до футболістів з розумінням, і хімія була все ж таки здана…

Якщо ж повернутись до футболу, то найкращим гравцем «Зірки» з тих, з ким доводилося грати, Валерій Петрович однозначно називає Юрія Касенкіна. Самофалов стверджує: – Такою світлою у футбольному плані голови, як у Юри, треба було пошукати на рівні всієї тодішньої другої союзної ліги. Він умів віддати таку передачу-цукерку на будь-яку відстань, що просто дивувало та захоплювало, а забивати після таких передач було одне задоволення. Багато форвардів «Зірки» завдячують капітанові та чудовому плеймейкеру своєю високою результативністю. Думаю, що мої слова підтвердить і Олексій Кацман, з яким мені було найбільш зручно грати під час перебування нападником.

Кацман був справжнім центрфорвардом, який вмів притримати м'яч, там де необхідно, обіграти захисників і віддати вивірену передачу, але при цьому він багато забивав і був справжнім улюбленцем уболівальників. Думаю, що його рано списали з рахунків, і він міг би принести «Зірці» ще більшу користь. У нас був чудовий тандем, де поєднувалися його досвід та моя молодість, підкріплена величезним бажанням. Знаходили ми спільну мову і з Сашком Олексієвим, Андрієм Карпюком, а також тим, хто пройшов школу дніпропетровського «Дніпра», але який більше любив себе, ніж футбол, Сашком Снітком, а також самобутніми та різноплановими забивними нападниками одеситом Володимиром Новаковським та львів'янином Богданом Морозом. Не можу не виділити і Льоні Федорова, який став гідним послідовником Касенкіна в середині поля і також вміло та грамотно керував грою команди на полі.

А символічна збірна «Зірки» від Валерія Самофалова виглядає так: у воротах – Олексій Іонов, у захисті – Володимир Хропов (праворуч), Анатолій Хропов (ліворуч) та Олександр Смиченко з Михайлом Порошиним – у центрі; у півзахисті – Юрій Касьонкін (опорний), Вибіванців (праворуч), Андрій Карпюк (ліворуч), Леонід Федоров під нападниками, а в атаці – Олексій Кацман та Олександр Алексєєв.

– Що стосується майбутніх зірок європейського рівня, які розпочинали свою кар'єру у «Зірці», – продовжує Валерій Петрович. – Вадим Євтушенко запам'ятався неординарною технікою та вмінням зіграти нестандартно, а Андрій Канчельскіс вирізнявся приголомшливою працелюбністю та бажанням удосконалювати свою майстерність. При цьому Канчельскіс прийшов у «Зірку» разом зі своїм ровесником Ігорем Макогоном, потенціал якого був значно вищим, але як по-різному розпорядилися хлопці своїми долями. Ігор свій талант занапастив, а Андрій виріс у майстри найвищого рівня, про який досі з повагою згадують у «Манчестер Юнайтед». Але скажу, що Євтушенко та Канчельскіс вчасно знайшли свої команди та своїх тренерів, які допомогли їм прогресувати. Так само, як і Коля Латиш, який пограв у найкращі роки в «Шахтарі» та московському «Динамо», а на заході кар'єри навіть трохи в «Спартаку». З ним ми в молодості були дуже дружні і допомагали один одному спочатку, граючи в «Зірці». До речі, у житті Коля зовсім інший, ніж він запам'ятався на полі нашим шанувальникам футболу. У грі Латиш міг пристойно почути і зіграти на публіку, а взагалі він людина дуже серйозна, досить закрита і небагатьох підпускає до себе. На жаль, зараз ми практично не спілкуємось, але привіти через знайомих він передає мені регулярно. Я радий, що повернувся у рідні футбольні пенати Вадик Євтушенко, якому під час особистої зустрічі на дитячому турнірі, де грали мої юні вихованці, побажав удачі, знаючи, наскільки йому буде нелегко…

А нелегке рішення про закінчення ігрової кар'єри у 1990 році Валерій Петрович, якому на той час виповнилося 33 роки, приймав самостійно, і йому ніхто не вказував на двері. Просто він сам так вирішив, що настав час повісити бутси на цвях. Тим більше, що «Зірка» наприкінці 80-х виступала невдало, а Самофалов витягти команду зі підвалів турнірної таблиці був уже не в змозі. Він в останні два сезони був тренером, але з тренерською діяльністю себе не пов'язував. Найбільше до душі була адміністративна робота, яку йому запропонували у спортивному клубі «Зірка».
Разом із Миколою Федоренком за підтримки першого президента клубу Владислава Суворова вони створювали «Зірку» наново, коли 1991-го року команда існувала лише на папері. Саме тоді поряд із досвідченими гравцями на провідні ролі вийшли молоді місцеві вихованці – той же Макогон, Гасанов, Таран, Полторак, Богданов Кухта, Щербина, Мизенко, Лапа, Добрянський, Скіш та інші. Практично всі фінансові, побутові та господарські питання у цей нелегкий період лежали на плечах начальника команди Валерія Самофалова. Тут треба було не жити та існувати, а намагатися вижити. У тому, що команда вирішувала поставлені завдання вже у перших незалежних чемпіонатах України, є заслуга Валерія Петровича. Коли Микола Федоренко, який втомився боротися з невизначеністю та безгрошів'ям, залишив свою посаду, саме Самофалов виконував обов'язки головного тренера. А коли, за його словами, «почався комунізм», після приходу на посаду президента клубу Василя Ковальського, нашому герою місця в клубі «Зірка-НІБАС» уже не знайшлося. Йому навіть не сказали «дякую» і не подякували за роботу, а вдали, що його просто немає.

Ось що говорить із цього приводу і про своє життя після спорту сам Валерій Петрович:

- До мого кабінету на стадіоні навіть ніхто не заходив. А друк у трудовій книжці та запис про звільнення поставив сам. Адже створювалася нова структура, а стару – скасували через непотрібність. За порадою ніхто за ці роки не звертався. Та й ті, хто зараз керує футбольним клубом, уже, мабуть, і не знають, хто такий Самофалов. Дивлюся на це абсолютно спокійно. І потім, яку пораду я можу дати тому ж Вадику Євтушенко, у якого футбольний досвід більше мого? Це є нормальним явищем у нашому житті, коли не потрібні ті, хто свою справу зробив. І до такого ставлення я ставився філософськи і був готовий до цього. Знав, у якій країні ми живемо, і на довічні лаври не розраховував. Не шукав якихось там віддушин, а пристосовувався до нових умов життя. Пішов у бізнес-структури, щоб забезпечити собі та своїй родині щодо нормального існування. Але працювати на господарів поступово набридло. Я втомився жити у постійній напрузі, та й усіх грошей не заробиш. До 50 років захотілося роботи спокійніше. Тому, коли директор СДЮШОР ім.В.Верхоланцева Віталій Винокуров запропонував посаду методиста у своїй школі, повернувся на спортивний шлях. Трохи пізніше набрав групу хлопчаків 1999-2000 років народження і поступово втягнувся та захопився роботою з ними. Адже як приємно допомагати моїм хлопчакам домагатися перших успіхів, благо, знання та досвід у мене є. Коли бачиш їхні щасливі обличчя та очі, що горять, хочеться працювати з подвоєною енергією.

І хоча після мого переходу до Кіровоградського музучилища виникли додаткові проблеми, кидати тренерську роботу не збираюся. У музучилищі запропонувала попрацювати директор Лариса Голіусова, а спочатку підтримали і допомогли наші авторитетні педагоги Іван Лопата та Сергій Ілючек. Два роки працював на півставки, а потім став керівником фізичного виховання КМУ. Не скажу, що було легко, але ж у нас не профтехучилище. Тут учні культурніші та вихованіші, чи що. Адже ми не прагнемо виховувати олімпійських чемпіонів. На наших уроках студенти повинні трохи відволіктися від спеціальних предметів, розслабитися та отримати фізичну та емоційну зарядку. Мені подобається, і я із задоволенням ходжу на роботу.

Зараз Валерій Самофалов у чудовій фізичній формі, стрункий, підтягнутий і ще може струснути старовиною та продемонструвати, що є ще порох у порохівницях. Він із задоволенням грає у матчах ветеранів, коли запрошують, і виглядає у цих поєдинках просто чудово. У цьому всі вболівальники нашої команди могли переконатися, коли до нас приїжджало київське «Динамо» на товариський матч, у якому Валерій Петрович був одним із найкращих у нашій команді. Грає у футбол він і з молодшими колегами, і зі студентами, які дивуються його відмінним кондиціям та нев'янучій майстерності. Адже він не звик програвати і завжди і в усьому залишається фахівцем. До речі, Самофалов ніколи в житті не курив, але може випити з приводу друзів під гарну закуску і настрій.

- Прикро, що наша «Зірка», матчі якої відвідую регулярно разом зі своїми вихованцями, ніяк не може вийти на гідний рівень, – підбиває підсумки нашої бесіди Валерій Самофалов. – Мені здається, що основна проблема у відсутності патріотизму, який був у наші роки. Зараз гравці більше думають про те, як заробити, і їм не буває соромно у разі невдалих ігор. А якщо не дай Боже фінансування припиниться, то тут знову буде мертва зона.

Тішить, що зараз нове керівництво клубу почало замислюватися про підготовку резерву і створює дитячо-юнацьку академію. Це треба було робити дуже давно. Мене кликали до академії «Зірки», пропонуючи вести групу 2000 року народження. Але куди мені подіти 14 своїх хлопців 1999 року і як я їм потім дивитися в очі? Та й утягнувся в роботу в музучилище, а знову круто міняти життя вже пізно. Ще дуже хотілося б, щоб керівництво клубу звернуло увагу на своїх ветеранів. Йдеться не про Самофалова, а про тих, хто справді цього потребує. Адже ті ж Касьонкін, Кацман, Іонов, та й інші колишні кумири кіровоградських уболівальників потребують моральної та матеріальної підтримки. Я ж не шкодую ні про що і вважаю, що моє життя вдалося.
Юрій Ілючек, «УЦ» .

Published in ФК Зірка

1 вересня виповнилося рівно 48 років, як кіровоградська «Зірка» повернулася зі своєї поїздки до Італії. Про цю подорож і зіграні матчі дуже мало повідомлялося в нашій пресі. Ще 1965 року було кілька коротких нотаток у «Кіровоградській правді», а 2001 року про італійські баталії згадав у своєму інтерв'ю тодішньому редактору газети «Спортревю» найкращий бомбардир нашої команди в тих протистояннях Юхим Сприкут. Але сьогодні ми отримали можливість детальніше розповісти про цей цікавий і чудовий факт з історії кіровоградського футболу.
Редакція безмежно вдячна учаснику тієї поїздки Ігорю Петровичу Самойленку, який сам виявив бажання поспілкуватися з журналістом «УЦ» для того, щоб усі шанувальники «Зірки» змогли повернутися майже на 50 років тому та дізнатися про подробиці вельми примітного візиту. Наразі Ігор Петрович перебуває на заслуженому відпочинку, у відставку він вийшов у 1995 році з посади начальника Управління СБУ у Кіровоградській області. А в той час, про який йтиметься у цій публікації, молодий співробітник УКДБ, старший лейтенант Ігор Самойленко вирушив до Італії як заступник керівника офіційної спортивної делегації Радянського Союзу. Але для того, щоб ця розповідь була повною, ми глянули на італійський вояж наших футболістів очима ще одного його учасника, легенди кіровоградського футболу, а на той момент 17-річного нападника «Зірки» Олексія Кацмана. І, звичайно, не залишили осторонь спогаду керівника нашої делегації Лева Руголя та Юхима Сприкута, який став одним із головних героїв тієї серії поєдинків, у якій кіровоградці тричі перемогли та один раз зіграли внічию.

Але першим на правах ініціатора цього матеріалу своїми спогадами поділився Ігор Петрович Самойленко:

– Чесно кажучи, можу лише здогадуватись, кому належала ідея цієї поїздки.

Може, ініціативу виявив тодішній адміністратор «Зірки» Лев Кагарлицький, який часто за своєю діяльністю їздив до Москви та Києва. Знаю, що профспілка із задоволенням підтримала цю ідею. Принаймні керівником офіційної делегації Радянського Союзу на рівні ЦК КПРС був затверджений секретар Кіровоградського облрадпрофу Лев Олександрович Руголь. На такому високому рівні затверджувалась і моя кандидатура. Можливо, зіграло свою роль, що «Зірка» вважалася робочою командою, яка представляла потужний завод. Адже за результатами, а кіровоградці посідали тоді 6-7 місця у класі Б другої зони УРСР, на такий привілей ми не тягнули. Але як би там не було, а вибір упав саме на нашу команду. Спеціально з такої нагоди всім, хто вирушав до Італії, пошили однакові костюми в ательє, яке розташовувалося на вулиці Леніна, поряд із кінотеатром ім. Дзержинського. Мені, до речі, шили костюм чи не останньому, бо потрапив до складу делегації не одразу.

Вилітали ми з Москви 24 серпня. Але до цього встигли побувати у знаменитих Сандунівських лазнях, а ще – на футбольному матчі на стадіоні "Лужники". Пам'ятаю, що дивилися матч за участю чемпіонів Радянського Союзу 1964 року московського «Торпедо», в якому відзначався найкращий на той момент футболіст країни Валерій Воронін, а також Едуард Стрільцов, який повернувся на поле після відомих подій. Незважаючи на те, що стадіон був переповнений, нам як учасникам чемпіонату Спілки та представникам країни за кордоном виділили місця у почесному секторі, де все поле було як на долоні. Від цієї гри та самої атмосфери на трибунах залишилися незабутні враження. Вже в Італії на першому урочистому прийомі на нашу честь довідалися, що до нас тут приймали московський «Спартак», який також був профспілковою командою. А це про щось та говорить…

До речі, перед відльотом здається з аеропорту Домодєдово стався перший казус. На контролі виявилося, що у нас щось недооформлено у документах. Довелося терміново буквально «летіти» через всю Москву всім складом на кількох таксі в МЗС і ставити якісь печатки. Через нас навіть трохи затримали рейс, але, на щастя, все закінчилося щасливим вильотом.

Прибули в аеропорт імені Леонардо да Вінчі у Римі, і нас зустріли, надавши комфортабельний автобус. Здивувало те, що після обіду всі вулиці були забиті транспортом, який рухався в кілька рядів. Запам'яталося, що в цьому потоці їхав хлопчик велосипедом із кошиком, в якому знаходилися газети та журнали. Так цей хлопчик безперервно співав, причому так здорово, що одразу згадався Робертіно Лоретті, ім'я якого тоді в усіх було на устах. Впав у вічі і життєрадісний регулювальник, який весело спілкувався з водіями і при цьому вказував шлях. Для нас це виглядало дуже незвично.

Спочатку нас розмістили у кемпінгу, а ввечері запросили на урочистий прийом, влаштований місцевими профспілками. Крім різних частування, нам відразу поставили на стіл глечики з червоним вином. Старший тренер команди москвич Віктор Жильцов попросив замінити вино на мінеральну воду. Хоча гостинні господарі сказали, що московські спартаківці від вина не відмовлялися, а в Італії вино коштує дешевше за мінеральну воду і входить у постійний раціон. Але ми таки наполягли на своєму.

У першій грі ми зустрічалися з командою "Реджина" з міста Реджо-Емілія. Суперник виступав у другій італійській лізі, що приблизно відповідало нашому рівню. Вболівальників зібралося дуже багато, і вони підтримували своїх відчайдушно. Наших не збентежило, що італійці забили першими і грали кіровоградці з повною самовіддачею, на солідному підйомі, виключно здорово. Ще перед матчем впало в око, що господарі вийшли на поле, немов після масажу, всі здорові та доглянуті. У нас же роль лідера взяв він Юхим Сприкут, який був дуже потужним і буквально тягав на собі захисників, вони не могли стримати його, навіть хапаючи за спортивні труси. В результаті саме Сприкут відновив рівновагу і матч завершився внічию -1:1.

Скажу, що й надалі ми грали з колективами, які за класом були приблизно рівними з кіровоградськими футболістами. Але хлопці відчули впевненість і потім лише перемагали (у «Ареццо, яка посідала друге місце в класі «С», виграли –1:0 (гол на рахунку Юхима Сприкута), у ще одного представника класу «С» – «Карпі» – 3: 1 (Юхим Сприкут, Юрій Калашніков, Олег Душин) – Авт.) до нашої загальної радості.

Чесно скажу, що жодного накачування та завдання перемогти за будь-яку ціну ніхто перед нами не ставив. Це був дружній візит, де ми себе показали і на дуже гостину Італію подивилися. Можу похвалитися, що мер Ареццо, котрий дуже переживав за своїх футболістів і, як мені здалося, був господарем місцевої команди, презентував керівникам нашої делегації та капітану «Зірки» золоті значки із символікою міста. Цей значок я й досі зберігаю у своїй колекції сувенірів.

Особняком стояв поєдинок із робочою командою, що складалася з аматорів, що пройшов 30 серпня у місті Руб'єро, на заводському стадіоні, в рамках фестивалю газети Комуністичної партії Італії «Уніта». Зрозуміло, що наші робили з бідними роботягами все, що хотіли. І під час гри ми з керівником делегації Левом Руголем навіть запропонували зробити любителям «подарунок» та пропустити один м'яч. Небагато було незручно, адже нас так добре приймали. Коли гра закінчилася з рахунком 6:0 (Олег Душин – дубль, Роберт Кликов, Юрій Горожанкін, Володимир Михайленко, Олексій Кацман. – Авт.), ми запитали центрального захисника Миколу Возіяна, чому він не «дозволив» любителям забити. На це на повному серйозі була відповідь: «Ну так. Зараз пропусти, а коли повернуся додому, спитають, чим я тут займався…»

Незабутнє враження справили італійські дороги та готелі навіть у найменших містечках. Нас здивувало, що в одному з готелів у холі нікого не було, а адміністратор, який оформляв нас, знаходився на третьому поверсі. Умови для проживання на той час нам здалися просто фантастичними. Для нас це все було на диво, і пам'ятаю, що один із гравців похвалився, що мив ноги у спеціальному пристосуванні. Як ви, мабуть, зрозуміли, це було біде. Тоді весь автобус просто впав від сміху, а над цим футболістом ще довго жартували. Найбільш гуморним у тій команді був Фіма Сприкут, а незаперечним авторитетом мали Юрій Горожанкін, Анатолій Кравченко та Юрій Калашніков.

А ще запам'яталося, що тротуарну плитку тут щоранку не підмітали, а просто мили водою. І, звичайно, назавжди залишилися в пам'яті екскурсії Римом і Флоренцією, де познайомилися з усіма визначними пам'ятками цих найдавніших міст. Побували ми на взуттєвій та ткацькій фабриках, де нам надали можливість придбати речі. І хоча грошей поміняли нам трохи, здається, карбованців по 30, але цього вистачило, щоб не приїхати додому з порожніми руками. До речі, у цьому плані нам пощастило, оскільки у серпні було дуже велике зниження цін на літнє взуття. Зрозуміло, що гріх цим не скористатися. Щоправда, взуття стояло у спеціальній ніші, і кожного розміру було лише по одній парі. Там, здається, навіть хтось радо привіз додому жіночі туфлі на одну ногу. Ще у нас кулькові ручки були великим дефіцитом, а в Італії вони були вдосталь. А справжньою дивиною для нас стала автоматична ручка з різними пастами, яких усі накупили дуже багато на сувеніри.

І хоча за всіма документами я вважався представником спорткомітету, зрозуміло, що в мене за родом служби були певні функції. На щастя, жодного клопоту і проблем у цьому плані хлопці мені абсолютно не завдали. Я знав багатьох футболістів, та й вони мене сприймали нормально та називали Наш захисник. Адже з Юрою Калашниковим ми навчалися в одному класі, а з Юрою Горожанкіним, який був на два роки молодшим, у дитинстві відпочивали разом у піонерському таборі. З одними ми були практично ровесниками, а інших я був зовсім старшим. Усі розуміли величезну відповідальність, яка на нас лежала. Ми були офіційними представниками Радянського Союзу і це накладало серйозний відбиток. Врахуйте, що й навантаження на гравців випало чимало, оскільки за сім днів вони зіграли чотири гри.

Я думаю, що хлопці й самі не могли повірити в реальність того, що вони – представники скромної команди українського класу «Б» – отримали таку чудову нагоду. Тож жодних вільностей і послаблень ніхто собі не дозволяв. Повірте, що все це нагадувало свято, що пролетіло, наче одну мить. А Італія, здавалося, не хотіла нас відпускати. Коли ми вилітали додому, вибухнула сильна гроза. Усі навіть боялися заходити в літак через спеціальний рукав, поданий до трапу. Коли піднялися в повітря, довкола вирувала стихія, і довелося пережити неприємні хвилини. Але ми подолали цю смугу і благополучно повернулися на Батьківщину 1 вересня 1965 року.

А зараз звернемося до спогадів вже неодноразово згадуваного сьогодні Юхима Сприкута:

– Поїздка вийшла дуже насиченою. Шість годин провели у Римі, спеціально їздили до Флоренції, а в Ареццо відвідали фабрику готового одягу. Були на прийомах у мерів міст Ареццо, Руб'єро, Карпі. Вже за кілька годин після прибуття до Італії зіграли першу гру з «Реджіною» – 1:1. Потім були перемоги над клубами серії "С" - "Ареццо" та "Карпі". У всіх поєдинках я забив по одному м'ячу. Був ще один матч у Руб'єро із робочою командою, де за «Зірку» грав другий склад. Збір від цієї зустрічі пішов у фонд газети "Уніта". Мені найбільше запам'яталася остання гра в Італії проти «Карпі». Навколо поля була встановлена потужна огорожа, шалена публіка чекала від своєї команди лише перемоги. Італійці першими відкрили рахунок, і від крику місцевих тіфозі ми мало не оглухли. Але коли я зрівняв рахунок, стадіон замовк, а потім ми забили ще два м'ячі.
А ось що розповів кореспондентові «Кіровоградської правди» одразу після повернення з Італії керівник нашої делегації Лев Руголь:

– Усі наші гравці дуже добре зарекомендували себе в іграх за кордоном. У перших двох матчах у воротах стояв Валентин Михайлов, а у заключних – Олег Жак. Найбільш активними були Юрій Калашніков, Євген Саричев, Олег Душин та Юхим Сприкут. Добре грали молоді спортсмени Володимир Михайленко та Олексій Кацман. Усі матчі проводилися при електричному освітленні, не завжди яскравому. Починалися ігри о 21-21.30 за місцевим часом або о 23-23.30 за московським. Стадіони маленькі, здебільшого не відповідали своєму призначенню. Правильніше було б назвати їх футбольними полями, оскільки місць для інших видів спорту не було. Два поля з чотирьох, на яких грала «Зірка», були у поганому стані та не мали трав'яного покриття.

Вільний час ми використовували для ознайомлення з визначними пам'ятками стародавньої країни. Скрізь, де ми побували, нас дуже тепло приймали та дарували пам'ятні сувеніри. Ми також не залишилися у боргу перед гостинними італійцями. Багато хто з них ще довго зберігатиме наші вимпели, значки та сувеніри.

І, нарешті, поставить крапку у цьому чудовому оповіданні легендарний форвард «Зірки», заслужений тренер України Олексій Йосипович Кацман:

– Я схиляюся до того, що ця поїздка була організована з ініціативи нашого облрадпрофу, секретар якого Лев Рвуглів був великим шанувальником футболу. Мабуть, невипадково саме він і поїхав разом із нами. Чесно кажучи, одразу не повірив, що я, 17-річний пацан, який лише перший сезон був у команді, можу поїхати до Італії. А вдома залишилися Юра Панов, який порушив спортивний режим, і адміністратор Лев Кагарлицький. Для мене все це було немов у казці.

Спочатку побували у Сандунах, які до цього бачив лише у кіно. Зробили враження ці величні статуї, лежачки, чудова парилка та послужливі банщики, які тут же пропонували відвідувачам різноманітні закуски, у тому числі червону ікру, а також горілку та пиво. До речі, і вдома старші товариші, серед яких величезними шанувальниками лазні були Анатолій Кравченко, Євген Саричев, Олег Душин, Роберт Кликов, завжди брали мене з собою у лазню, бо я міг добре пройтися ним віником і зробити класний масаж. Але той похід у легендарну московську лазню, звісно, стоїть особняком. А ось відвідування «Лужніков» пам'ятаю невиразно. Хоча на матчі «Торпедо» ми справді були всією командою.

Коли прилетіли до Італії, одразу зрозумів, що італійці – дуже живий, стрімкий, балакучий та гостинний народ. Нас тепло зустріли та повезли на вечерю. Ми точно були, як селяни, оскільки шаленіли від кількості столових приладів, які не знали, як використовувати. Підглядали, що і як робиться за сусідніми столами, і потихеньку освоїлися. Я одразу зазначив, що на столах стоїть вино, але ми з Володею Михайленком, як наймолодші, пили солодкий напій «Аранчатто» та дуже смачну мінеральну воду. Хоча потім, коли грали з робочою командою, ми собі дозволили випити вина із суперниками у теплій дружній обстановці. А годували нас скрізь дуже ситно та смачно. Причому це був шведський стіл. Ось на першому банкеті везли на візку апетитну свинку, і кожен брав собі шматочок за смаком та бажанням. Офіціанти завжди були напоготові, постійно забирали тарілки і ставили чисті. Ще здивувало те, з якою швидкістю працювали офіціанти, все роблячи так, що ми й оком не встигали моргнути.

Особливих інструкцій нам ніхто не давав. Не скажу, що почувалися закріпачено, але далеко від готелю намагалися не відходити, бо боялися заблукати. Бентежило лише те, що ми були всі в однакових костюмах, як близнюки. Ще запам'ятав дуже смачне італійське морозиво, яке купували самотужки. Грошей нам поміняли небагато, але, чесно кажучи, я б і без грошей поїхав. Адже не було жодних турбот, тебе годують, скрізь возять – тільки грайся.

Якщо говорити про зіграні матчі, то скажу, що італійці не очікували побачити таку класну команду. Знали б – напевно, виставили б проти нас серйозніших конкурентів. А колектив у нас тоді зібрався, справді, дуже пристойний. Але не скажу, що нічия та дві перемоги далися нам легко. А програвати ми нікому точно не збиралися та провели всі матчі на дуже хорошому рівні. Що здивувало, то це якість полів, на яких грали. Ні про який трав'яний газон навіть не йшлося. Причому в Італії на таких практично земляних полях грали не лише з нами, а й у своєму чемпіонаті. Майже всі стадіони були огороджені сіткою, а ми грали досить пізно, коли вже сутеніло. Глядачів на всіх матчах було чимало, а вболівали італійці відчайдушно. Але жодної агресії щодо нас не було. Тоді я зазначив, що італійці розуміються на хорошому футболі і визнають силу суперників. А в нас просто спіймав кураж Юхим Сприкут, якого стримати було практично неможливо.

До речі, з Фімою був пов'язаний курйозний випадок. Ми зайшли до взуттєвої крамниці, де купували туфлі. Коли вже зробили покупки, господар наполягав, що хтось придбав дві туфлі на одну ногу. Але ніхто в це не повірив. Коли ж повернулися додому, саме у Фіми Спрікута виявилися дві ліві жіночі туфлі. Ох, його потім і «травили»... А на фабриці готового одягу, пам'ятаю, я придбав собі болоньєвий плащ, вони тоді були дуже модними. Ну, це я молодий, а деякі найбільш заповзятливі партнери затарилися аж по 15 штук. Ще пам'ятаю, як Володя Михайленко, запізнюючись до відбою, переплутав вхід і мало не пробив головою скляні двері, що відчинялися автоматично. Вони були прозорі, і нічого подібного до Союзу ми ще не бачили.

А хіба можна забути екскурсії до Риму та Флоренції, де побували у всіх головних історичних місцях? На мене величезне враження справили руїни Колізею та площу Святого Петра в Римі, де ми стали свідками виступу Папи Римського. Такої кількості людей я у житті ще не бачив. Ми з Володею Михайленком лежали в готелі і питали один одного: «А ми, щоправда, в Італії?» – і навіть жартома щипали один одного. Нам навіть ніколи було звертати увагу на італійських дівчат, коли навколо були такі чудові міста. А ще ми ходили до кінотеатру, де дивилися якийсь бойовик. Там нас налякав величезний негр, коли ми натиснули не на ту кнопку. Нам, молодим, все було цікаво, а старші хлопці такої активності не виявляли і більше часу проводили за грою в карти. Не знаю, може, ветерани собі щось дозволяли, але жодних скарг і претензій не було.

Думаю, всі б зараз сказали, що все промчало, як одна дуже щаслива мить. Але, зізнаюся, навіть у думках не залишилося в Італії. А от щоб ця казка тривала довше, дуже хотілося. До речі, якби не встигли вчасно відлетіти, то могли б просидіти в Італії ще тиждень. Нам потім казали, що пішли страшні дощі, і була нельотна погода. А ми проскочили, але потрясло нас у повітрі пристойно. Що цікаво, ми одразу ж, не заїжджаючи додому, вирушили на календарну гру до Луцька. І там, на хвилі ейфорії, були нещадно биті суперниками – 1:5. Але хіба це могло нас засмутити, якщо ми побували, як у космосі? Слово честі, цю поїздку я з трепетом згадую досі. Велике вам спасибі за те, що повернули мене в ту фантастичну італійську казку.
Спогади записав Юрій Ілючек, "УЦ".

Published in ФК Зірка
Середа, 16 жовтня 2013 18:25

Не втомлюються захоплювати

Буквально рік тому ми раділи чудовим успіхам кіровоградських паралімпійців, які чудово виступили на головному старті чотириріччя у Лондоні. Нагадаємо, що у 2012-му році у столиці Великобританії Ольга Свидерська здобула дві срібні медалі у плаванні, футболіст Євген Зінов'єв піднявся на другий щабель паралімпійського п'єдесталу, а легкоатлетка Анастасія Мисник також стала другою у штовханні ядра. Цього року кіровоградські паралімпійці продовжили поповнювати свої колекції медалей. Нещодавно ми розповіли про бронзову нагороду Анастасії Мисник на чемпіонаті світу з легкої атлетики серед спортсменів-інвалідів. І ось недавно в Іспанії Євген Зінов'єв, який робив свої перші футбольні кроки під керівництвом легендарного Олексія Кацмана, завоював золото на футбольному Інтерконтинентальному Кубку світу, а Ольга Свидерська справила справжній золотий фурор на першості планети з плавання серед спортсменів з проблемами опорно-рухового апарату. У це важко повірити, але в Монреалі підопічна Олени Кузніцової стала семиразовою (!!!) чемпіонкою світу.
Влітку 2012 року в інтерв'ю для «УЦ» Оля Свідерська та її тренер твердо пообіцяли не зупинятися на досягнутому та рухатися вперед. І їхні слова не розійшлися зі справою. Мабуть, та лондонська відносна невдача, коли до золота двічі не вистачало однієї миті, зробила талановиту кіровоградську спортсменку по-спортивному ще злішою і наполегливішою. Принаймні те диво, яке кіровоградка створила в ході монреальських стартів гідно не просто захоплення, а безмірного захоплення. Тепер ми сміливо можемо називати Олю: нашим Фелпсом у спідниці, оскільки наша землячка проявила себе приголомшливим універсалом. Адже, крім перемог на дистанціях 50, 100 і 200 метрів вільним стилем, Ольга не знала собі рівних ще й у плаванні на 50 і 150 метрів комплексом, а також зробила суттєвий внесок у перемогу українських естафетних дружин на дистанціях 4 по 50 вільним стилем та комплексом. Не треба наголошувати на тому, що у загальнокомандний тріумф української збірної (у Монреалі українські плавці здобули 33 золоті, 22 срібні та 29 бронзові медалі, випередивши суперників з Росії(19,22,13) та Великобританії(18,22,15)) обласного центру "Інваспорт" внесла істотну роль.
Тому урочиста зустріч з оваціями, квітами та шампанським Ольги Свидерської, ще одного нашого представника в Монреалі, дебютанта змагань такого рівня Андрія Деревинського (5,6,8 місця) та тренера спортсменів Олени Кузніцової, яка відбулася відразу ж після повернення наших героїв до Кіровограда. , напрошувалася сама собою і має стати гарною традицією.
Сподіваємося, що в майбутньому подібного вшанування дочекається і Євген Зінов'єв, який повернувся з Іспанії зі своїм золотом та Інтерконтинентальним Кубком світу. У цих змаганнях взяли участь 16 найсильніших футбольних паралімпійських дружин зі всієї планети. Слід зазначити, що 8 найкращих команд за підсумками цього турніру отримували путівки на чемпіонат світу, а тому настрій у всіх був найсерйозніший.
І українські футболісти у такій серйозній кампанії виявили себе у всьому блиску. При цьому необхідно врахувати, що головний тренер національної збірної Сергій Овчаренко суттєво оновив склад та залучив до команди одразу п'ять нових виконавців. Тим не менш, хлопці не підвели свого наставника і на попередньому етапі надвпевнено здолали конкурентів із Португалії, Австрії та США. Лише у чвертьфіналі аргентинцям вдалося єдиний раз на турнірі вразити ворота української дружини, але пропустили співвітчизники Марадони одразу 7 м'ячів. У півфіналі були нещадно (9:0) биті ірландці. А у вирішальному матчі, зокрема й завдяки впевненим діям в обороні Євгена Зінов'єва, бразильцям не вдалося пробити наші оборонні редути, а українці таки забили золотий гол. Наступним серйозним випробуванням для футбольної паралімпійської команди стане чемпіонат Європи, який відбудеться 2014 року в Португалії.
І все ж таки головною метою для наших сьогоднішніх героїв залишається золото, яке вони намагатимуться видобути у 2016-му році на Паралімпіаді в Бразилії. А поки що ми можемо лише привітати Євгена Зінов'єва та Ольгу Свидерську з черговими приголомшливими досягненнями та побажати їм нових яскравих зльотів.

Published in Інваспорт

Відбулося засідання Президії обласної організації ФСТ «Спартак».

Спочатку голова обласної спартаківської організації Геннадій Сальков подякував за плідну співпрацю всім, хто допомагає «Спартаку» розвиватися та вирішувати поставлені завдання. Потім Почесними грамотами Центральної Ради ФСТ «Спартак» було нагороджено: першого заступника голови Кіровоградської обласної ради Людмилу Салоїд, начальника Кіровоградського обласного відділення Комітету з фізичної культури та спорту МОН України Олександра Шевченка, керівника обласної організації федерації спортивного більярду України Олександра Синякевича, психофізіологічної підготовки Кіровоградської льотної академії НАУ Олександр Редозубов, головний спеціаліст облспортуправління Ігор Ліподат, тренери – викладачі з легкої атлетики Геннадій Здітовецький та Ігор Шостак, а також постійний керівник усіх обласних спартаківських змагань, ЗТУ, заслужений працівник фізичної культури. Олега Миколайовича також привітали з нещодавнім призначенням на посаду керівника обласного центру з фізичної культури та спорту інвалідів «Інваспорт».

Після церемонії нагородження було затверджено календарний план фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів на перше півріччя 2013 року та розглянуто пропозиції щодо покращення галузевих спартакіад та підготовки збірних команд для участі у Всеукраїнських галузевих спартакіадах. Були заслухані звіти директорів ДЮСШ «Спартак-2002» Юлії Швець та «Зірка – Спартак» Сергія Платонова, де у 38 навчальних групах на відділеннях важкої та легкої атлетики, боксу, кікбоксингу, пауерліфтингу, спортивного більярду та футболу під керівництвом -викладачів займаються 386 спортсменів При цьому щодо нещодавно відкритих відділеннях кікбоксингу та спортивного більярду вже підготовлені переможці та призери не лише всеукраїнських, а й міжнародних змагань. І все ж таки було відзначено, що головною проблемою не лише в роботі спартаківських ДЮСШ, а й обласної організації загалом є недостатнє фінансування. І в цьому плані необхідно продуктивніше працювати з облспортуправління та іншими державними та профспілковими структурами. Але при цьому спартаківці Кіровоградщини дивляться у майбутнє з певним оптимізмом та готові до підкорення нових спортивних висот.

Щороку, напередодні Дня фізичної культури та спорту, у всіх регіонах України, стартує Всеукраїнська спортивно-масова акція – олімпійський урок, який проводиться у програмі олімпійського тижня. У рамках цієї акції у всіх школах міст та районів області проводяться різноманітні заходи організовані відділенням Національного олімпійського комітету у Кіровоградській області спільно з департаментом освіти та науки, молоді та спорту облдержадміністрації.