Футбол Баскетбол Бейсбол Легка атлетика Олимпійські ігри

 



Ой у лузі червона калина / The Kiffness x Андрій Хлівнюк

Андрій Хлівнюк, фронтмен популярної української групи Boombox (Бумбокс) відмовився від турне США, заради того, щоб зі зброєю захищати свою державу від рашистської агресії

Олімпійські ігри 2022 у Пекіні
Кадр дня Спортрепортер
Найкращий кадр вчорашнього матчу

Останні новини

Четвер, 17 березня 2022 14:04

Максим Березкін: «Ми всі повинні стати єдиною переможною командою»

Автор: 
Rate this item
(4 votes)

Війна, яку ще вчора бачили лише у кінофільмах і яку навіть уявити собі не могли, через російських нелюдів, прийшла в душі, серця та будинки шкірного українця. І зараз ми повинні зробити все можливе для того, щоб протистояти російським ворогам. Президент футбольного клубу «Зірка» Максим Березкін ухвалив рішення, що зараз його місце в рідному Кропивницькому, де він народився та виріс і який готовий захищати навіть з оружням у руках.

Але поки що головне ‒ зупинити агресора усіма можливими засобами й на це потрібно спрямувати наші зусилля. І саме про те, що він уже встиг зробити за ці двадцять днів нашого опору та про можливі подальші кроки в нашій боротьбі ми поговорили з Максимом Станіславовичем.

 

 Як Ви та футбольний клуб відреагували на початок війни?

По-перше, ми зробили все, щоб наша клубна інфраструктура функціонувала й допомагала нашому рідному місту. Керівництво клубу тут, в Кропивницькому. Футбольний клуб «Зірка» заявив свою офіційну позицію на тих білбордах, які ви можете бачити в різних районах Кропивницького. Жоден із нас не сумнівається в нашій перемозі та в тому, що російський корабель піде спрямованим курсом.

 

До 24 лютого футбольний клуб працював в штатному режимі і велася підготовка до нового сезону, проводився давно запланований ремонт в роздягальнях, йшли тренування всіх вікових груп. Зрозуміло, що після початку війни всі спортивні аспекти клубної діяльності були призупинені. Та життєдіяльність клубу й інфраструктура забезпечуються в повному обсязі.

Наші футболісти та тренери активно долучилися до волонтерської діяльності. Ви розумієте, що змусити любити Батьківщину неможливо. Та я гордий і щасливий, що в нашому клубі працювали, працюють та будуть працювати, після нашої перемоги, справжні патріоти України. Кожен зараз приносить користь на своєму місці. Зазначу, що декілька працівників клубу вже боронять нашу державу зі зброєю в руках у лавах ЗСУ, а деякі співробітники добровільно пішли до територіальної оборони Кропивницького. А ще бажання допомогти в цей важкий час висловили колишні гравці «Зірки».

В пік найбільшої евакуації зі східних регіонів, коли в місті були забиті всі готелі, ми приймали біженців навіть в роздягальнях клубу, адже людям в мороз просто не було де зупинитися. Чужого горя не буває. Я також тут (а розмова проходить в особистому будинку – прим. автора) зараз приймаю людей. На даний момент в мене проживає двадцять людей із Києва, Борисполя, Харкова, Бучі та інших міст України. Наші співробітники приймали колег по футболу, які виїжджали з-під обстрілів градів та ракет. І думаю, що так зробили всі у кого є совість та людяність.

 

Як прийшло розуміння, що треба робити в цей час?

Мабуть, не лише в мене спочатку був шок від того, що відбулося. Ніхто навіть не міг уявити, що таке можливо. Але поступово прийшло відчуття, що потрібно взяти себе до ладу та протистояти цим нелюдам. Багато хто знає, що я вже п’ятий рік живу в Києві. Але ні секунди не сумнівався, що зараз моє місце тут, у рідному місті. Тут моє коріння, тут похований мій батько, який не зрозумів би мого іншого рішення.

Я за перші три дні війни проїхав пів-України, причому різними дорогами. Коли ж повертався до рідного міста, багато чого побачив і зрозумів, що потрібно активно включатися в роботу. Було спочатку бажання попрацювати над облаштування блок-постів і ми допомогли облаштувати декілька блок-пости на підступах до Кропивницького.

Я відразу пішов до голови адміністрації, мера міста і спитав, яка моя допомога потрібна – або місту, або теробороні. Мене запросили на нараду 4 березня в обласну адміністрацію щодо матеріально-технічного забезпечення територіальної оборони. Після спілкування із владою міста та області, ми дійшли висновку, що зараз потрібні засоби захисту. Я став співголовою комісії, яка займалася цим питанням. На себе я взяв закупівлю тканини, яку ми придбали в Кривому Розі, підкладку придбали в Дніпрі. Важче всього було з пластинами. За два дні провели аналіз, чи є сталь в місті чи області та знайшли необхідні комплектуючі.

Але до того ми взяли зразки, як приклад, розібрали їх від А до Я, підібрали усі матеріали та віднайшли необхідну сталь. Коли наш засіб захисту був виготовлений, ми зробили необхідні випробування. Для того, щоб назвати наш продукт бронежилетом, необхідна сертифікація, яку в військових умовах зробити складно. Безумовно, ми готові це зробити, якщо хтось підкаже: коли та як. Але випробування у Кропивницькому або контрольний відстріл із десяти метрів, підтвердили, що бронепластини мають четвертий рівень захисту. Їх не пробивають пістолети «ПМ» та «Стечкін», а також «АК-74» із патроном підвищеної міцності калібру 5,45. В даний час ми робимо усі можливі вдосконалення для того, щоб зробити цей виріб ще надійнішим. Отже, засіб захисту готовий і спроможний захищати наших тероборонівців. Є офіційні фірми, які мають відповідні ліцензії і сертифікують свою продукцію. Але необхідно сказати, що деякі з цих підприємств знаходяться на території, де йдуть бойові дії. Тож рішення по такому виробництву у військовий час необхідно було приймати оперативно.

 

 

 

Чи є проблеми, які супроводжують цей процес?

Зараз перед нами стоїть завдання зробити чотири тисячі кропивницьких бронежилетів. На одну тисячу матеріали вже є, які я закупив за власний рахунок, а на три тисячі «броників» ми зараз шукаємо тканину, сталь тощо. Але це вже такі обсяги, які я сам здолати не в силах. Щоб ви розуміли, що тільки сталі потрібно 40 тонн. Ми зараз шукаємо партнерів за кордоном у Польщі, Туреччині, Бельгії та інших країнах, які готові нам допомогти (розмова зупинялася двічі, адже якраз обговорювалися питання постачання сталі з Польщі – прим. автора). Адже в нас є люди, є можливості та бажання працювати. Тут я хочу звернутися до тих, хто зацікавлений у наших засобах захисту. Наскільки вони потрібні теробороні Кіровоградщини й чи можемо ми передавати їх в інші області? Зараз маємо письмових заявок більше, ніж на вісім тисяч жилетів. Зрозуміло, що наш пріоритет ‒ це Кропивницький та область. Але нам необхідно знати: наскільки це зараз потрібно?

Ми зробили перші 300 штук і частину передали їх в тероборону Києва, там підтвердили, що наш продукт якісний, надійний та дуже потрібний. Частину я три дні тому особисто відвіз на Харків. І знаєте, під час цієї поїздки, коли проїздили Полтаву, вразило те, що знаходяться люди, які вважають себе важливішими за інших, які, вибачте, пруться без черги через блок-пости та які нехтують загальними вимогами. І це не військовий транспорт. В мене на машині напис «Волонтери», в мене в багажнику медикаменти, «броніки», розвантаження, солярка... Але я чекаю в черзі, як всі, бо всі зараз в однакових умовах, в умовах війни. Зараз такий час, який усе розставляє на свої місця й виявляє найкращі та найгірші сторони людини. Я хочу, щоб після нашої перемоги ми всі стали нацією з кращими якостями.

А в питаннях забезпечення засобами захисту я сподіваюся віднайти розуміння та підтримку владних структур міста й області. Хочу сказати, що зараз усі повинні брати приклад із Президента України Володимира Зеленського, який своєю стійкістю та впевненістю вразив, думаю, не тільки мене, але й увесь світ. Ми всі повинні стати єдиною переможною командою.

 

Хто Вам зараз допомагає у такій діяльності?

Друзі, перш за все. Я вже їх неодноразово називав. Ми давно всі разом, тож зібралися, і сказали, хто чим займається – хто постачанням, хто контактами з тими, кому це потрібно, хто працює з виробництвом, хто з логістикою... Це геть різні люди, деякі працюють в наших підприємствах, деяких я знаю все своє життя і дружу з ними. Це все робиться за покликанням серця.

Хочу зазначити, що я готовий займатись усім, що допоможе захищати Україну. Зараз є бажання та можливості допомагати рідній Кіровоградщині. Якщо кожен хоча би потроху буде робити все, що він може, то наблизить нашу перемогу, в якій ніхто не сумнівається. Але якщо буде потрібно, то я візьму до рук зброю та буду нищити окупантів, які вирішили, що нашій країні можна диктувати свої умови. Та українці вже продемонстрували усьому світу, що ми є нація, яку не здолати. Але хочу закликати усіх дотримуватися встановлених у військовий час правил, бути стриманими, психологічно стійкими й налаштованими робити все заради нашої перемоги над підступним та жорстоким ворогом. Від себе хочу сказати, що родина Березкіних стояла, стоїть та буде стояти на своїй землі й буде до останнього боронити Україну всіма можливими засобами.

 

 

Дякую.

 

Розмову вів Юрій Ілючек.

Read 1799 times Last modified on Четвер, 17 березня 2022 19:45

Написати коментар

Правила додавання коментарів


FORM_CAPTCHA
Оновити Captcha