Вход или Регистрация | Забыли пароль? |

Футбол Баскетбол Бейсбол Легкая атлетика ФСО Спартак Олимпийские игры


Наші олімпійські підсумки

Своїми враженнями від Юнацьких Олімпійських ігор в Буенос-Айресі поділилися бронзовий призер змагань Олег Дорощук, наставник нашого медаліста Геннадій Здітовецький, тренер Ярослава Ткача, який посів 11-те місце в багатоборстві в спортивному скелелазінні, Микола Побережець та спортивний журналіст Юрій Ілючек.

Летние Олимпийские игры 2018
Кадр дня Спортрепортер
Лучший кадр вчерашнего матча


    Лента новостей

11 Декабря 2018

Система Gidrolock в Кировограде

Среда, 13 Июнь 2018 10:21

Для тих, хто не розуміє й для тих, хто бажає перемагати. Замітки про пройдений шлях

Автор 
Оцените материал
(1 Голосовать)

Вчора, після отримання нагороди «Степовий орел», яка щорічно вручається найкращим журналістам Кіровоградщини, один із шанованих мною товаришів запитав: «А чого ти ще прагнеш? Адже в тебе вже є визнання на всеукраїнському та обласному рівні». Я замислився й відповів, дещо жартома : «В мене нема ще міжнародної нагороди». Хоча ця відзнака в загальній журналістиці одна з  найважливіших, адже вона показує, що спортивний напрямок також користується повагою й потрохи визнається колегами. Та, все ж, вразила реакція декотрих досвідчених та зовсім юних колег, які, коли намагався поділитися своєю радістю, дивилися на мене з абсолютним нерозумінням, ніби кажучи «А чим тут пишатися?»

Так ось шановні нерозуміючі мене колеги та відверті недруги відповім вам, що колись я поставив собі за мету досягнути певних висот, займаючись виключно спортивною журналістикою й довів, що це без усіляких політичних уподобань, це цілком можливо. Вибачте, але небагато представників Кіровоградщини визнавалися кращими в державі в своїй професії та отримували право працювати на грандіозних міжнародних форумах. Але я не про це, а про тих людей, котрі вирили в мої можливості та допомагали розвиватися.

А починалося все в далекому 1998-му році, коли разом з безмежно люблячою спорт людиною, моїм другом Юрієм Смірновим вирішили створити спортивну редакцію в кіровоградський телерадіокомпанії  «ТВ-Центр», яку в народі називали «43-й канал». І це було, скажу не вагаючись, справжнє спортивне телебачення. Благо, засновник телекомпанії та газети «Україна-Центр», де ми згодом також ще проявимо свої вміння, Олександр Нікулін проти творчих експериментів ніколи не заперечував.

 Так, ми десь порушували авторське право, але , здається перші в цій країні, показували прямі трансляції з чемпіонатів світу з хокею, зимових Олімпійських ігор в Нагано, етапів чемпіонату світу з автоперегонів Формула-1, Кубку світу з біатлону, де виблискувала тоді ще наша Олена Зубрилова, чемпіонатів провідних футбольних країн й навіть, тоді екзотичних першостей Аргентини та Бразилії. А ще я пишаюся тим, що мав можливість коментувати наживо майже чотири години легендарний фінал тенісного «Ролан Гаррос» за участі українця Андрія Медведєва та легендарного американця Андре Агассі. До речі, ні до цього, ні опісля, українці подібних злетів на мейджорах не досягали. Ну й нашою гордістю є неймовірна за тим часом трансляція на Донецьк домашнього кубкового матчу між «Зіркою» та «Шахтарем», який, до речі, кіровоградська команда виграла, що дуже засмутило мого тодішнього співкоментатора нині одіозного В’ячеслава Шарафутдінова. Того самого, який згодом відзначився тим, що достроково святкував перемогу «гірників» над «Севільєю», коли забив голкіпер Палоп. А ще в нас були спортивні щотижневики й розповіді про юнацькі футбольні першості світу, де ми першими в кіровоградському медіапросторі звернули увагу на талант Ліонеля Мессі, коли той став кращим гравцем такого турніру. Ну й обов’язкові трансляції  усіх матчів «Зірки», хоча й з невеличким запізненням, безумовно, запам’яталися вболівальникам зі стажем. Це дійсно було неповторний, творчий та неперевершений час, коли поруч із нами в різних редакціях «ТВ-Центру» творили зараз вже досвідчені та популярні Гарік Бірча, Антон Лірник, Вадим Мурований, Андрій Богданович, Сергій Мамаєв та інші в той час мега-популярні кіровоградські квнщики, а ще свої перші телевізійні кроки робили журналісти Олена Левіна (Франтасова), Антоніна Крейтор, Олена Шворак та багато операторів, режисерів монтажу, звукорежисерів тощо. Це була робота в кайф, яка, на жаль, швидко закінчилися, коли розпочалися певні проблеми у власника. Але головне, що усі ми продовжили свій журналістський шлях й, сподіваюся, ніколи не пошкодували про свій свідомий вибір. Потім в мене був різнобарвний період в газетах «Україна-Центр» та «Спортревю», коли траплялося усіляке. Але я дуже вдячний усім колегам по «УЦ» й особливо головному редактору Юхиму Мармеру, які витримали мої викрутаси й таки направили на вірну дорогу. Але саме за ці 14 років в «УЦ» я пройшов шлях від журналіста, який висвітлює обласні змагання, здобуває певний досвід та невеличкий авторитет на Кіровоградщини до спеціального кореспондента «УЦ» на чемпіонаті світу з легкої атлетики, міжнародних футбольних матчах, Євро 2012 й, нарешті, Олімпійських іграх.

А згодом вже почався самостійний період роботи, коли вдалося переконати президента ФК «Зірка» Максима Березкіна відродити обласне спортивне видання, яке раніше було знищено тільки для того, щоб унеможливити критику обласних та міських спортивних керівників. І нам вдалося майже неможливе : зробити видання тричі поспіль найкращим в країні за підсумками конкурсу Національного олімпійського комітету. І це з нашою маленькою командою, до якої незмінно входили автор цих заміток, майстер комп’ютерного дизайну та верстки Руслан Фошка, фотокореспондент Павло Волошин та літературний редактор Світлана Ілючек, а ще більд-редактор Руслан Мусієнко, з яким разом розпочинали ще на «ТВ-Центрі» і який зробив «обличчя» газети «Спортревю New», перший дизайнер Андрій Флоренко,  спортивні журналісти Андрій Мороз, Сергій Цигульський, Віталій Журак, позаштатні автори Віктор Слюсаренко, Олександр Виноградов, Микола Ковальов, Євген Савранський, Дмитро Литвинюк, Ярослав Школьний та багато інших. На жаль, з усім відомих причин вихід «СN» ми поки що вимушені призупинити. Але надія на чергове відродження обласного спортивного щотижневика залишається. Ну а якщо цього не станеться, то я повідомлю вам про це першим й сконцентрую свою увагу на інших проектах.

Навіщо стільки букав – спитаєте ви? Та для того, щоб нагади, що спортивна журналістика на Кіровоградщині – була, є й, сподіваюся, буде.  Досвідчених колег, які не люблять спорт й вважає тих, хто цим займається в різних іпостасях,  ну, м`яко кажучи, нездарами – вже не переконаєш. Які б аргументи я не проводив.  Ну а молоді колеги, які думають, що висвітлення різноманітних сесій, «битв за урожай», політичних скандалів та усіляких інших негараздів – це й є їх журналістська місія можливо зрозуміють, що й спортивні журналісти також чогось вартують, а та молодь, яка ще не визначилася може й погодиться, що нема нічого краще за спортивні емоції, а можливість про це розповідати та дійсно радувати людей – приносить вищу насолоду.  На жаль, це на заході спортивні журналісти доволі поважні та авторитетні персони, які отримують за свою працю зарплатню, яка перевищує зарплату багатьох інших представників журналістської братії. У нас же фізична культура та спорт, як і спортивні журналісти, сподіваюся, поки що не на провідних ролях.  Та мені особисто гріх скаржитися.

Мене дуже радує, що знаходяться, ще люди, які дійсно розуміють  значення та авторитет спорту. Вони готові вкладати власні кошти в спортивну журналістику не заради особистого піару та підняття іміджу, а для того, щоб про блискучі  успіхи атлетів Кіровоградщини та України дізнавалося якомога більше українців, зокрема й мешканців нашої області.

Тож, дякую всім, хто підтримує та вірю продовжить підтримувати мене особисто в прагненні до нових олімпійських вершин – це перш за все Максим Березкін, Сергій Максимов, Руслан Згривець, Олексій Олійник, Тігран Хачатрян, які першими зробили так, щоб моя мрія стала реальністю.  Ну а Сергій Кузьменко, Юрій Гугленко, Андрій Ніколаєнко, Віктор Шмідт,  Ігор Волков, Віктор Тюпа, брати Олександр та Андрій Кролевці та Олександр Павленко завжди готові протягнути руку допомоги.

Ну й наостанок про те, що мені не вистачає – міжнародного визнання. Найкращий шлях  до міжнародної відзнаки, до якої потрібно прагнути, це наполеглива робота на 10-ти Олімпійських іграх. На двох Олімпіадах у Ріо та Пхенчхані мені вже пощастило працювати. Не знаю, чи йдуть до загального заліку юнацькі Олімпійські ігри, але з радістю та завзяттям погодився відвідати в жовтні аргентинський Буенос-Айрес, для того, щоб порівняти рівень підготовки, організації та накалу боротьби на дорослих та юнацьких іграх. Тим більше, що там можуть виступити декілька наших юних земляків.  Отже, незважаючи на всі негаразди та невдоволення недругів, ми будемо рухатися вперед до нових перемог та досягнень.

 

Юрій Ілючек 

Прочитано 253 раз Последнее изменение Среда, 13 Июнь 2018 16:02

Добавить комментарий

Правила добавления комментариев


Защитный код
Обновить