Вход или Регистрация | Забыли пароль? |

Футбол Баскетбол Бейсбол Легкая атлетика ФСО Спартак Олимпийские игры


"Оболонь Бровар" - "Зирка" відеозвіт

У матчі 4-го туру Першої ліги кропивницька "Зірка" мінімально поступилася київській "Оболоні Бровар"

Зимние Олимпийские игры 2018
Кадр дня Спортрепортер
Лучший кадр вчерашнего матча


    Лента новостей

22 Августа 2018

Система Gidrolock в Кировограде

Понедельник, 14 Май 2018 13:17

Легендарна спортивна особистість. Закінчення.

Автор 
Оцените материал
(4 голосов)
Сьогодні ми завершуємо розповідь про насичене яскравими подіями життя Юрія  Махна. Особливо цікавою  стане заключна частина великого інтерв’ю для всіх шанувальників кіровоградської «Зірки», з якою Юрій Іванович, у якості начальника команди, провів один із самих видатних періодів у історії команди.

 Читайте першу, другу та третю частини матеріалу за цими посиланнями. 

 
-       Як пройшло розставання?
-       Тоді сталася цікава історія. На початку 1983-го року я поїхав, на запрошення першого секретаря обкому КПУ Івана Лутака й екс-наставника «Зірки» Віктора Жиліна, до Черкас. Там одразу пообіцяли мені  трикімнатну квартиру. Більше того, я вже взяв у них гроші на відрядження й поїхав до Севастополя шукати гравців для «Черкаського Дніпра». Але Володимир Дримченко викликав мене до себе й одразу ж детально розпитав про всю ситуацію. А далі  Володимир Климович зобов’язав підлеглих працевлаштувати Махна, щоб я не їхав до іншої області.
-        Якщо ж повернутися до “зіркового” періоду, то  кого ви вважаєте найбільш талановитим гравцем того часу?
-        Снітька та, мабуть, дуже нестандартних у плані розуміння гри Латиша і Євтушенка. Олександр, із певних причин, повністю не розкрив свій багатий потенціал, а от Микола та Вадим виросли в блискучих майстрів, залишивши свої імена в історії радянського футболу.
-        А чим сильна була ваша «Зірка»?
-        Я думаю, колективізмом. От вони були як одна сім’я. Бувало, заспокоювали і тренера, й усе керівництво. Мовляв: «Завтра зіграємо так як треба». Так і ставалося. А головними в отому колективі були Касьонкін, Смиченко, Кацман – люди, які тримали дух колективу.
 І якщо ми вже заговорили про отой командний колективізм, то тут хлопці були чудові. Якось приїздять до нас Чернівці й говорить мені їх тренер Алік Павленко: «Юра, нам треба хоча б нічия з вами. Кажіть, що ви хочете за це. Якщо необхідно, ми вам і премію віддамо! Тут така ситуація, що керівництво пообіцяло повезти нас на закордонний турнір, але тільки після перемоги над Кіровоградом». Ну а я ж кажу, що не знаю, як хлопці на це відреагують. І от приходжу на базу команди, збираю всіх провідних гравців і все їм пояснюю. Але після цього Касьонкін підходить до мене й каже, що вони не погоджуються на ці умови й будуть грати з ними, що є сили. Щоправда, той матч ми зіграли внічию, але тиснули постійно.
А ще була одна цікава історія в Криму. От ми приїхали туди на матч із Севастополем. Та й тренерський штаб увечері вирішив піти до ресторану, відсвяткувати якусь подію. А пізніше ми хотіли йти до знайомих у гості. І от ви уявляєте, ми вирішили заскочити до готелю, подивитися, що там команда. Приїжджаємо, а там гулянка на всю будівлю! Всі п’яні. Ми бігом оте все прибрали, їх змусили то все припинити.  Та й взагалі, в нас бували такі, що частенько порушували режим. Особливо брати Хропови, Касьонкін і Новаковський, який при цьому завжди багато забивав. А от хто в цьому плані був прикладом – це Валера Музичук та Михайло Порошин.
А якщо повернутися до наведеного кримського прикладу, то що ви думаєте? Наступного дня вони вийшли та обіграли з рахунком 5:0 потужний на той час «Севастополь». От так вони зібралися й реабілітувалися. Такий потужний був командний дух.
 
- Ну такій команді потрібні були справжні авторитети. А як обирали капітана команди?
-      Та все стандартно: таємним голосуванням усіх гравців. Ну й для мене не дивина, що саме Юру Касьонкіна обрали. Він був надзвичайним гравцем і вів «Зірку» в той час уперед. Міг віддати точний пас із будь-якої точки поля. Диспетчер неймовірно яскравий.
 
-       Повертаючись до постаті Олексія Кацмана, то він говорив, що його відрахували із «Зірки» за те, що він був авторитетом. Так і було? Й чи взагалі були гравці, які заважали наставнику?
-        Та ні. Це точно неправда. Алік, звичайно, своєрідним був.  Якщо ж знову повернутися до відрахування Кацмана та інших “ветеранів”, то викликає Дримченко мене й Расторгуєва. Я пояснюю, що ми без цих виконавців не можемо ну ніяк обійтися й нам треба час, аби підшукати таких професіоналів. І от що нам каже Володимир Климович: «Тааак, Юрію Івановичу, ви нам із Олексієм Івановичем допомагаєте так, як Махно радянській владі». І все ж, таки ми досвідчених хлопців відрахували. Хоча все обставили святково на стадіоні, подякували за гру. Але пройшло три тури, півтора місяці, й мене знову викликав Дримченко й наказав їх повернути в команду. Касьонкіна нам вдалося знову залучити до «Зірки», а от Олексія Кацмана – ні. Він, як іще пара хлопців, дуже образилися. Я ж повністю погоджуюсь із тим, що такий необгрунтований крок був великою помилкою.
-        А як ви можете охарактеризувати Аліка Кацмана?
-        Ну він дійсно був душею колективу, але в нього був надзвичайно складний характер. Бувало, на зборах він не хоче бігати, а на нього, завжди спокійний Расторгуєв навіть прямо кричить. Так Кацман і його не слухає! Розсердив Олексія настільки, що Алік потім біг до нашої бази за автобусом (сміється).
-   А що ж тій «Зірці» заважало виграти Другу лігу?
-        От, чесно, і не знаю. Постійно якісь осічки ставалися. Та й судді постійно тисли. Можливо, до речі, ми мало й працювали з арбітрами. Ну тут Расторгуєв не надто намагався по цілій лінії напружуватись, а я не хотів зовсім. Просто моя позиція була така, що вони з нас постійно вимагали той хабар, але нічого потім не робили. А коли ми самі вигравали, то вони змушували платити. Ну хоча б совість мали, хоча б трішки допомогли. Ми ж не дурні й бачимо, що ви зовсім не сприяєте нам.
 
-       Ну а ваше футбольне життя після «Зірки» продовжилося?
 
-        Ну звичайно. Хоча, Самохін, який прийшов на заміну, «вивів» нашу команду аж на 17 місце!!! А я обіцяв бути в десятці. Отаке от: хотіли більше, а отримали ще менше.
 Я ж спочатку попрацював на дуже представницькому міжнародному турнірі «Переправа» із молодіжною збірною командою України, яка представляла товариство «Авангард». А там, до речі, кіроградських  хлопців було аж п’ять чоловік, серед яких і майбутня зірка київського “Динамо” Михайло Михайлов.
До речі, саме при мені Леонід Колтун, який також свого часу пограв за “Зірку”, забрав Михайла Михайлова до “Дніпра”. Прямо після матчу, адже Мишко був одружений із донькою Колтуна й це відіграло значну роль у тому випадку. А мене  потім за Михайла не раз згадували “незлим тихим словом”. 
От коли Євтушенко їхав до Києва, то його проводжали всі: гравці, керівництво, телебачення. Ну він і справді Лобановському був потрібен. Гошкодерю в «Шахтар», до Анатолія Конькова, теж із почестями проводжали. До речі, з легендарним гравцем, а згодом ще й президентом ФФУ, одна із перших зустрічей була не з приємних. Він о третій ночі хотів Валеру, буквально, вкрасти. А я ж йому пояснив, що то можна було б зробити набагато цивілізованіше... Ну то вже таке.
А от через рік після того, як я пішов (1984 рік – Авт.) із «Зірки», мені пропонують очолити збірну студентів Радянського Союзу. Спочатку там якийсь внутрішній відбір необхідно було пройти. І в ту команду потрапили хлопці з Ленінграда, Москви, з Кіровограда я взяв Віктора Мунтяна, Саміра Гасанова, Сергія Мурадяна.  Ми виступили доволі непогано. А от після турніру, який проходив у Узбекистані, очільник федерації футболу УРСР Віктор Банніков, разом зі своїм помічником Євгеном Котельниковим запропонували мені стати футбольним інспектором. Також, дуже сильно мені допомагав Борис Шмегельський, який виручив мене в скрутну хвилину.
І от якраз під час роботи інспектором ФФУ в 1993 році й трапилася ледве не найбільша драма в моєму житті. 
 
-  Хотілося б від вас почути, що ж дійсно тоді сталося, а то казали навіть, що ви були напідпитку?
-  Після матчу в Донецькій області я поспішав на потяг, який, до того ж, стояв на вокзалі лише хвилину. І коли підіймався сходами, хотів одну сходинку пропустити, а тому послизнувся й ноги потрапили під колеса. Далі не хочу розповідати деталі, адже це моторошно. У мене й досі зберігається той злощасний білет. До речі, мене ж лікарі потім детально оглядали й брали аналіз на алкоголь. Так що, можу засмутити любителів дешевих сенсацій, адже був абсолютно тверезий. Я, до речі, отримую пенсію по інвалідності, яку не так просто було б отримати, якби були негативні фактори. Як виявилося пізніше, винною виявилася залізниця. На щастя, керівництво Укрзалізниці допомогло в лікуванні й оформленні інвалідності. 
-  Що вас тоді найбільше вразило?
-  Знаєте, найбільш вражаючий тоді вчинок був зроблений двома людьми – головою облдержадміністрації Миколою Олексійовичем Сухомлином та ЗТУ, колишнім тренером «Дніпра», «Таврії», «Іллічівця» та національної збірної України Миколою Павловим. Микола Петрович приїхав з усім тодішнім основним складом «Дніпра», без усякого наказу керівництва, зіграти товариський матч із «Зіркою», аби зібрати кошти мені на лікування. Всі гроші мені перерахували! А ми ж лише «шапочно» були знайомі!

Лікували мене у Москві в інституті імені Леніна. Період відновлення тривав майже рік. Але знаєте, то не страшно. Мене вразило до глибини душі те, що відгукнулася вся Україна!!! Чесно, допомагали зовсім незнайомі люди. Це взагалі неймовірно приємно! А от ходити звикав років зо два. У тому закладі був довжелезний коридор, метрів 500, по якому, власне, я й робив свої перші кроки під час реабілітації. Добре, що дуже допомогли лікарі, які й психологічно мені сприяли. До речі, на той момент я вже працював у «Колосі», який і понині очолюю. А от перша особа області на той момент – Микола Сухомлин, після мого приїзду, сам, буз усіляких вказівок, приїхав у гості. Дружина нам приготувала картоплі смаженої, а ми сіли за стіл на кухні й трішки випивали, принесену керівником області, пляшку горілки. Години зо дві ми з ним говорили. Ви уявляєте, голова облдержадміністрації сам приходить до мене в гості, аби підтримати! Це вражаючий вчинок! І саме це й надихнуло мене, дало зрозуміти, що я не каліка, що я живий! Це мене змусило знову почати працювати. Спасибі велике всім, хто тоді не дав мені опустити руки.  
До речі, додам про Миколу Павлова. Я ж був присутнім на грі. Та й потім до дніпрян у роздягальню мене завели, аби я подякував. Та й кажу, що дуже приємно. Вони мені різні сувеніри, костюми вручили з емблемою “Дніпра”.
Кажу, що повік не забуду такого вчинку. Та й  розвертаюся їхати, а Павлов каже: «Ну ви бачите?! Ми за стільки кілометрів приїхали, а він уже буде йти від нас. Та ні! Ми їдемо до ресторану!». І вони беруть мене й разом ми поїхали до популярного тоді закладу «Вечірній». Знаєте, дві команди разом тоді відпочивали до першої години ночі. А потім іще й уся команда «Дніпра» завітала до мене в гості. Такі речі не забуваються. Пізніше я ще декілька разів інспектував команди Миколи Павлова й завжди йому дякував, але в футбольному плані ніколи не сприяв. Та й Петрович ніколи б не прийняв такого “подарунку”.
 
-        Юрію Івановичу, а яке місце у вашому житті відіграв «Колос»?
-        Величезне. От, як би там не було, але загальну роль ФСТ у розвитку спорту в нашій області – не можна переоцінити. Ви ж самі чудово знаєте, що відсотків 70 стадіонів у нашій області побудовані за сприяння «Колоса». Не Махно це будував, але я старався не втратити того, що досягли мої попередники. Я, до речі, очолив «Колос» у 1990 році. І за цей час кожен район отримав свою спеціалізацію. Так, Новгородка – велоспорт, Вільшанка – гребля, Бобринець – гирьовий спорт, Новоархангельськ – футбол, Новомиргород – греко-римська боротьба, Знам’янка – велоспорт, Онуфріївка – волейбол. І це вже звичка. Зараз іде реформа ОТГ, наші ДЮСШ охоплюють декілька сіл, які знаходяться в різних громадах. Тож, як це зберегти – невідомо. Та й нікому до того немає діла. У найкращі часи в нас було 17 ДЮСШ, а зараз – шість. Це безкінечно можна розповідати про всі досягнення “Колосу”, але вже не варто. Їх дуже багато й для цього можна зробити ще одне інтерв’ю. Скажу так: що маємо – не бережемо, а втративши – плачемо. Але за наш обласний “Колос” я буду боротися, доки вистачить сил… 
 
-      І наостанок?..
-      Знаєте, насамкінець хотів би вам подякувати, що за час нашого спілкування знову згадав минуле й на душі стало тепліше, хоча в серці й з’явився щем від цих спогадів. Я намагався бути з вами гранично відвертим. А ще дякую всім, хто був поруч, хто допомагав, сприяв та спонукав до того, чого вдалося в цьому житті досягнути.
 
Юрій Ілючек, Віталій Журак, “Спортревю New”
 
 
 
 
  
 
 
 
 
 
 
Прочитано 298 раз Последнее изменение Понедельник, 14 Май 2018 13:33

Добавить комментарий

Правила добавления комментариев


Защитный код
Обновить