Вход или Регистрация | Забыли пароль? |

Футбол Баскетбол Бейсбол Легкая атлетика ФСО Спартак Олимпийские игры


"Оболонь Бровар" - "Зирка" відеозвіт

У матчі 4-го туру Першої ліги кропивницька "Зірка" мінімально поступилася київській "Оболоні Бровар"

Зимние Олимпийские игры 2018
Кадр дня Спортрепортер
Лучший кадр вчерашнего матча


    Лента новостей

22 Августа 2018

Система Gidrolock в Кировограде

Четверг, 03 Май 2018 09:43

Легендарна спортивна особистість. Частина третя

Автор 
Оцените материал
(2 голосов)
До вашої уваги продовження вражаючих та дуже цікавих спогадів Юрія Івановича Махна. 
Читайте першу та другу частину за цими посиланнями.
 
Отже, бажання пограти на серйозному професіональному рівні змусило Вас вирушити зі Світловодська до Нікополя?
І от ми поїхали в Нікополь. Ви ж розумієте, якщо трьох людей привезли, то, значить, потрібно трьох відрахувати. А капітаном команди був Вова Ємець, який згодом, вже у якості головного тренера, приведе «Дніпро» до першого золота в чемпіонаті Радянського Союзу. І от два тижні ми тренувалися, зіграли декілька товариських зустрічей… Настав час збору команди і Ємець, як капітан команди, встає і каже, що хлопці хороші й колектив готовий їх прийняти, але… не за рахунок інших гравців. Тобто, все влаштовує, але не за рахунок хлопців, які вже давно в команді. А дещо пізніше, не знаю звідки, але Геннадій Жиздік дізнався про мою історію з інститутом. Тож, викликавши мене на розмову тет-а-тет, пояснив, що, можливо, в майбутньому вони й повернуться до моєї особи, але зараз змушені відмовитись, адже й від отих проблем не зможуть захистити. Відтак, мені й  грузину, якому теж придумали причину, дали кошти на дорогу й відправили пароплавом до Кременчука. А там, до речі, грав уже знайомий мені Валерій Люлько, який раніше виступав у Кіровограді. А команду «КрАЗ» тренував Леонтович, з яким ми в інституті грали за одну команду. І от він одразу ж влаштував мене до себе. Команда, хоч і вважалася заводською, але умови там були чудові: прекрасний гуртожиток, безплатне харчування в заводській їдальні ну й зарплата хороша. Щоправда, заходити їсти потрібно було в окремо відведений час, аби не заважати працівникам. Але то був справжній шведський стіл, вибирати можна було все, що завгодно! До речі, й «кразівський» стадіон був доволі непоганим. Грав я там близько чотирьох місяців. За цей час встигли виграти чемпіонат області серед колективів фізкультури. 
Та все ж, до Світловодська життя знову повернуло?
Це був іще той випадок. Без будь-якої мети, поїхав до Світловодська просто побути в місті. Гадав, що тут уже змирилися з тим, що я вчинив. Виходжу з автобуса й тут назустріч йде директор місцевої ДЮСШ Йосип Борисович Зора. Кричить: «Ти де бродиш? Кинув дітей! Незрозуміло чим займаєшся! Батьки твоїх вихованців розлючені! Ану йди бігом, приступай до роботи!».
А я на другий день уже й прийшов до школи, там зібралися всі дітки з батьками. Тож, не було куди діватися. Пізніше я поїхав до Кременчука, розрахувався там, вибачився й повернувся до Світловодська.
Ну, звичайно, викликали в міськком партії, типу: «Що ж ви так вчиняєте? Ми ж Вам тоді допомогли. Хіба так можна? Але ми на вас і далі покладаємо надії, працюйте». Тож, через півроку я повернувся до своєї команди, яка мені вже була рідною. Та й колектив був хороший. От коли з області приїхали перевіряти нас, то, поглянувши на мою роботу, були здивовані. У кожного з моїх хлопців був свій щоденник, де вписувалися антропометричні дані, навчання у школі, результати з різних вправ, які ми з ними виконували. Тож, скільки хлопчина стрибків зробив, віджався або за який час пробіг дистанцію – все було записано в цьому щоденнику.
І от перевіряюча підходить до мене й каже: «Юрію Івановичу, я дуже вражена і здивована. У вас, прямо кажучи, готова дисертація. Вам лише необхідно викласти це на папері. Займіться цим серйозно». От така от була перевірка. 
А як йшли справи з вихованцями?
Ми в плані гри дуже додали. Олександрію обіграли та й Кіровоград здолали. А там тренував Володимир Прокопович Рєзнік, а пізніше – Юра Калашніков. І от ми робимо збірну області й мене, спочатку з Рєзніком, назначають наставниками цієї команди. Але найбільш приємним було те, що 12 із 16 гравців – зі Світловодська. Всі 11 основних – мої вихованці. Пізніше почав тренувати збірну Кіровоградщини разом із Юрою Калашніковим, із яким дуже товаришував. Ну тодішній, як говорили, «Піонер» лише відкрили, а тому Юрі на обласному рівні потрібніші були перемоги. У нього ж то школа олімпійського резерву. Тож, бувало таке, що я от його обігрую, а потім роблю зайву заміну – 0:3 – технічна поразка. Або ж знімаю двох провідних гравців. Різне бувало. Але ми в усіх республіканських  турнірах разом брали участь. Нас, до речі, Василь Микитович Кравченко, тренер із Херсона, постійно запрошував до себе на товариські змагання.
А успіхи на офіційному рівні були?
От якраз із цього приводу згадався випадок, пов'язаний із тодішнім керівником обласного відділу освіти Хижняком Борисом Павловичем. Ми від облвно поїхали до Миколаєва на фінал першості України по школярах. Чотири команди: Львів, Миколаїв, Київ та Кіровоград. Команда в нас дійсно була пристойна. До речі, у складі виступав і Юрій Коваль, який пізніше став чудовим тренером, досягнувши успіхів у «Олександрії», «Зірці» та «Зорі». Той же Валерій Гошкодеря, який свої найкращі роки провів у донецькому «Шахтарі», теж був у тому складі.  Так от, спека тоді була неймовірна, градусів 30-35. За регламентом – два дні ігрових, третій – вихідний. Втім, організатори, задля економії, запропонували грати три дні поспіль. А розпочали ми невдало – програли Києву та зіграли внічию з господарями. Третій матч – проти Львова. І от ми з Юрою Калашніковим ходимо, думаючи, як покращити результати. Я кажу: «Це ж порушення, що нас змушують грати три дні поспіль». І от ми вирішили надіслати телеграму в найпопулярнішу в той час у Союзі газету «Советский спорт», де пояснили, в чому порушення. Перспективи в тому я не бачив. 
Але вже наступного дня, йдучи на стадіон, помітив цілий натовп тренерів, які тримали газети. А там була стаття кореспондента «Советского спорту» Олега Кучеренка, де він розповідав, що в Миколаєві проходить чемпіонат України серед дитячих збірних команд областей. І запитував: «Чия рука поставила підпис під документом, який загрожує здоров’ю дітей?» Отже, стався страшний скандал. У підсумку, ми зайняли четверте місце й поїхали додому.  
Але через три дні викликали мене до облвно й  направили перегравати фінал у Києві. Спеціально замовляють літак, Борис Хижняк летить разом із нами. На нас тисне головний секретар федерації футболу України Борис  Шмегельський, який усе запитував: «Ви що влаштували?». А у нас Сергій Лисицький (нині голова Світловодської міської федерації футболу й тато екс-гравця збірної України Віталія Лисицького – Авт.) грав у окулярах, так його не хотіли допускати. Я намагався переконати організаторів повторного фіналу прикладом із Англії, де футболісти грали у спеціальних окулярах. Коротше кажучи, нас хотіли «стратити» (сміється). І судді упереджено ставились. Отже, ми були такі собі вороги народу, які пішли проти системи. Та  ми, попри все, виграли у Львова, зіграли внічию з Миколаєвом та програли Києву. Тож, на цей раз стали третіми й отримали, замість четвертого місця, бронзові нагороди. Тож, так сталося, що «гра коштувала свічок». На щастя, ніяких подальших негативних наслідків для нас не було. Навпаки, результат усіх порадував.
Як реагували на ваші досягнення у Світловодську?
О, я зробив велику рекламу цього успіху. Хлопців у школі зустрічали, як справжніх героїв, вітали. Та й взагалі, мені там багато чого дозволяли робити. Грошей за все не платили, але душа в мене «горіла» від улюбленої справи. Фотомонтажі, грамоти, медалі, інфраструктура стадіону, афіші – все це робилося мною для того, аби хлопці впевненіше себе почували. Більше того, за домовленістю з адміністраціями шкіл, у подальшому, хлопці зі старшої групи почали тренувати менших діточок із закладів, де навчалися. Тож, у кожній ЗОШ Світловодська була футбольна група. А я ходив і дивився, як хлопці працюють. Все необхідне знаряддя – м’ячі, свистки, секундоміри – я їм надав.
-        Не дарма ж Сергій Лисицький пізніше став відомим тренером.
-        І не лише він. Ваня Кудінов, Олег Міхно теж почали тренувати. І хочу Вам сказати, що от коли Сергій Лисицький або ж Іван Кудінов тренували, то порядок був більший, аніж на моїх заняттях. До речі, вони зв’язалися  з батьками і в усіх учнів була однакова форма. І в шести школах було шість команд. Я між ними проводив першість. Та ще й мені можна було вибирати найкращих хлопчаків до своїх груп.
 
- А самого пограти ще не тягнуло?
Ще й як. Адже на цей час мені не було ще й 30. І от приїжджають з Олександрії і запрошують грати в тамтешній команді майстрів. Але я ж уже навчений негативним досвідом із Нікополем і Кременчуком (сміється). Тож, я сказав, аби вони йшли в міськком партії. А в Олександрії тоді був серйозний колектив: брати Барило, Дмитро Евергетов, а на лівому фланзі нападу феєрив Шухер, не можу згадати ім’я.
Тож, там керівництво міст між собою вирішувало це питання. Пізніше мене викликали в Світловодський міськком і сказали, що я можу їздити до Олександрії лише на матчі.
-        А чи був згоден тренер тієї команди на те, що ви не будете тренуватися з командою?
-        Так, погодився. Я не пам’ятаю, хто був наставником. Але от цікаво було те, що за мною з Олександрії приїздила машина та везла на гру. Я відігравав матч, давали якісь кошти, годували й відвозили назад до Світловодська. Наприклад, якщо грають у Києві, то я повинен приїхати до столиці в день матчу, в заздалегідь зазначений готель. Таким от чином я відіграв рік там, до речі, на позиції нападника. Я міг би залишитися в Олександрії, але вже не хотів ризикувати. Та й до своїх юних вихованців уже звик.
 А ще мене обрали головою міської організації спортивного товариства «Авангард». Тож, скориставшись нагодою, я запросив на посаду наставника дорослої світловодської команди, яку до того часу тренував сам, Геннадія Рудинського. Геннадій Васильович, хочу відзначити, доволі успішно тренував команду й вони разом об’їхали майже всю Україну в першості серед колективів фізичної культури.
-        А коли закінчився ваш світловодський етап життя?
-        Ну я працював на посаді голови міської організації «Авангард» і тренером у ДЮСШ. Мої перші вихованці вже грали в дорослому «Авангарді», а я набрав нову групу досить талановитих хлопчаків. Весь той період я згадую із великим задоволенням, адже дійсно дітлахи були здібні й хороші. Та й умови були чудові. Мені, ще холостяку, давали квартири. Спочатку одну, потім – іншу. Та й формально влаштували мене на купу робіт. Хлопці мене навіть «інкасатором» називали, адже зарплатня в мене була 13-го, 15-го, 18-го й так далі. Тільки кругом маленька. І я, значить, почав працювати головою міського «Авангарду». А в цей час мої вихованці вже виросли до рівня команд майстрів. Той-таки Віктор Жилін, тренуючи «Зірку», приїздив за гравцями. Все начебто добре. І раптом приходить лист із ЦК КП України за підписом секретаря Лутака.
Там описували обурення керівництва тим, що футболісти місцевої команди ніде не працюють, але отримують зарплатні. Напевно, хтось написав «анонімку». І там же було написано: «розібратися та суворо покарати». Ну от у Світловодськ приїздить державна партійна комісія, яку очолював пан Жук. Дуже серйозний розбір був. А я вже був членом партії та ще й шанованим працівником вважався. Можна сказати, ледве не загальномісцевий герой: і треную, і граю, і працюю, а тут таке...
 От комісія прийшла до мене з вимогами надати їм усі офіційні папери: заявочні списки, підтвердження участі, прізвища та копії документів усіх гравців. Пізніше вони пішли на всі підприємства з вимогами надати їм розрахунки зарплат працівників за певний місяць. Наприклад, Віктора Антропова. Викликають і запитують про ось цього футболіста. І знаєте, майже всі про всіх говорили те, що потрібно було. Мовляв: «працює в нас, але ми його частенько звільняємо від роботи, адже футболіст». Кожного керівника цеху перед цим запрошували в міськком і змушували брати на роботу гравців. До того ж, і я робив спеціальний табель на кожного футболіста зі своїм підписом. Тобто, Іванов Іван Іванович в такий от період знаходиться в розпорядженні футбольної команди «Авангард».
Я ж то сподівався, що вони на основі мого документа роблять свій табель, а мій – рвуть. А вони все зберігали. От усе це познаходили. І лише директор Заводу чистих металів Анатолій Тузовський виявився дуже хитрим. Він зателефонував і змусив мене негайно підготувати список усіх виїздів команди, точніше, його цікавили футболісти, які були в нього на роботі. Я все це зробив. І що ви думаєте? До нього прийшла комісія, а він їм зробив цілу екскурсію, де показував, на яких станках працює той чи інших футболіст. Навіть продукцію демонстрував! От лише його не покарали. І вже коли пан Жук виголошував рішення, то відзначив, що не лише Юрій Махно винен. Навпаки, він сказав, що я добросовісно працював і виконував завдання. Тим більше, в мене були всі необхідні документи та чудові результати роботи. Винним, за його словами, було все оточення. Тож, усім директорам винесли догани та виписали фінансові штрафи. 
Ну а по мені було винесене окреме рішення: звільнити з роботи в «Авангарді», а питання партійності вирішити в індивідуальному порядку. Приємно, що всі люди були за мене. Але от у міськкомі партії трішки злякалися. Видно, їх також покарали. Але партійна комісія вирішила зробити мені усну догану без занесення в особову справу.
На цей момент уже йшло літо 1974 року. Я вже був одруженим. До речі, команду нашу розпустили.  І от подумав я поїхати зі Світловодська. А секретарем міськкому партії була Анастасія Єпіфанова. І от їй доповіли, що я їду і залишаю спортивну школу. Вона викликала мене й умовила залишитись. Але трішки пізніше, у жовтні, їй надійшов лист із обласного комітету партії із проханням надати мою характеристику. Вона викликала Алефтину Бакаліну, яка займала посаду інструктора. Алефтина Олексіївна зателефонувала мені й запропонувала зустрітись. І от, йдемо ми набережною, і в нас відбувся такий діалог:
-        Що у вас там, у Кіровограді, відбувається?
-        Та не знаю, наче нічого дивного. Нормально.
-        Ви ж мені чесно скажіть.
-        Та я нічого й не приховую.
-        Юрію Івановичу, прийшов лист із обкому – дати на вас характеристику. Єпіфанова не знає, яку необхідно відіслати: погану чи хорошу.
Коротше кажучи, приїздить до мене один із авторитетних спортивних керівників Кіровограда Григорій Шулькін і каже, що мене викликає голова профспілок області Дмитро Жмак. І от коли я приїхав до Кіровограда, мені запропонували буквально прийняти «Зірку», де на той час не було нікого, окрім декількох гравців та лікаря…
Юрій Ілючек, Віталій Журак, «Спортревю New»
Продовження в наступних матеріалах на нашому сайті.
 
 
 
 
Прочитано 202 раз Последнее изменение Четверг, 03 Май 2018 11:08

Добавить комментарий

Правила добавления комментариев


Защитный код
Обновить