Print this page
Четвер, 22 березня 2018 12:35

Бронза кропивницького відливу

Автор: 
Rate this item
(1 Vote)
Українські "Хащі" Українські "Хащі"

3-4 березня у м. Єкабпілс (Латвія) відбулися два грандіозні турніри з настільного хокею: Latvia Open (етап Серії світового туру) та World Club Championship (чемпіонат світу серед клубів). Українська делегація спортсменів чудово виступила, встановивши нові світові рекорди серед українських спортсменів.

Усі великі перемоги починаються із тренувань. Так було завжди і так буде. Тож ми (я і  мої одноклубники з нашого клуба "Хащі") ще з літа намітили собі приблизний план підготовки до клубного чемпіонату світу. Що входило в цей план? В основному, клубні та особисті тренування, проведення своїх змагань, плюс командні виїзди за кордон на усі  великі турніри Серії світового туру. Простий, але дієвий такий план мав максимально   всебічно нас підготувати: як фізично, так і технічно. Плюс психологія. В цілому, дивлячись на піврічний термін підготовки, можна сказати, що ми зробили усе, що від нас залежало в плані тренувань, щоб виграти цей чемпіонат світу. Але тренування то лише п'ятдесят відсотків успіху. Головне сам турнір.


Розклад усього змагального уїк-енду був такий: перший день особистий турнір, етап    світового туру Latvia Open, другий день клубний чемпіонат світу. Виходячи з цього, ми не особливо зважали на особистий турнір, правильно розставляючи пріоритет. Це не     означає, що ми грали в півруки, просто було розуміння того, що Latvia Open турнір для розігріву, хоча й такого високого рівня. Може, саме через це у мене і вийшло досягти  такого результату в перший день. Я легко, як і мав, пройшов групу й вийшов у вищу лігу. Там вже було складніше. Усього у плей-офф виходило 16 гравців, що при дуже     крутому складі учасників було дуже непростою ціллю. Але я таки заліз у той плей-офф, хоча місцями було дуже слизько. Крім мене, у вирішальну стадію вийшов мій одноклубник Антон Уманський та ще двоє українських хлопців: Роман Ігнатенко й Олексій Корабель. Усім нам дісталися дуже сильні й досвідчені супротивники на першій же стадії. Антон Уманський гідно чинив супротив першій ключці світу латвійцю Едгарсу Цайцсу, впевнено виграв перші дві гри, але далі не зміг втримати перевагу й програв 2-4 по    партіях. Але Тоха все одно круто зіграв, бо в такому турнірі вийти в плей-офф й нав'язати боротьбу кращому гравцю світу то не вареники ліпити. У Роми Ігнатенка теж був дуже сильний суперник росіянин Яніс Галузо. Роман спочатку три партії програв,   але потім зібрався, відіграв три, проте у вирішальному, сьомому матчі не вистачило      фортуни, щоб таки перемогти Яніс на класі пройшов далі. Льоха Корабель доволі      впевнено розібрався з іще одним російським гравцем Арсенієм Столяровим. 4-2 по    партіях на його користь, і вже є один український гравець у 1/4 плей-оффу! Ну а на    мене вийшов фінський спортсмен Кевін Ерікссон. Я вже три роки тому грав проти Кевіна в юніорському чемпіонаті Європи, тож приблизно знав, як будувати свою гру, щоб      перемогти. Кевін мене особливо нічим не здивував, тому дуже нелегкі, але впевнені 4-2   на мою користь, і я також проходжу в фінальну вісімку. У чвертьфіналі моїм суперником став Яніс Галузо, а суперником Олексія Едгарс Цайцс. Льоха не зміг      втримати вже розіграного Едгарса й програв. Проте він вийшов у вісімку кращих на      такому престижному турнірі й це таки дуже гідний рівень! Що ж до мене, то я проти Яніса ніколи до цього не грав у плей-офф. Тому мені було важче вибрати правильну     тактику та й Яніс гравець вже іншого, вищого рівня, якщо зіставляти з Кевіном. Але   мені було психологічно легше, бо я з самого початку не був фаворитом, грав другим    номером, а Яніс не мав права програвати мені. По ходу серії ми йшли рівно, гра в гру, і так, поки рахунок не став 3-3. Все мало вирішитися в одній п'ятихвилинці. Щось схоже було у Роми хвилин за тридцять до цього. Усе, про що я думав перед матчем, це те,  що потрібно використовувати різноманітні прийоми, не збиватися на щось одне, наприклад, на буліт, як це люблять робити топи. Ну і розумів, що треба буде зараз      викладатися на максимум, особливо в захисті. Пропустив я перший. Потім забив нестандартний кидок (установка спрацювала) і зрівняв. Після цього голу психологічно якось стало легше, я почав комфортно себе відчувати, незважаючи на напругу. Тож, не   кваплячись, забив іще дві шайби, потім пропустив одну і забив вирішальну, 5 шайбу за декілька секунд до кінця. 5-3 у сьомому матчі, 4-3 на мою користь у серії і крики   радості від перемоги над крутим гравцем. Було дуже емоційно!


У півфінал етапу світового туру я виходив іще у 2015 році, але той турнір, як по складу  гравців, так і по рівню самого змагання не йде ні в яке порівняння з цим Latvia Open, в якому взяли участь всі найсильніші гравці світу. Взагалі, у півфінал, крім мене, вийшло  ще троє реально найсильніших: Едгарс Цайцс, Максим Борисов і Веніамін Герасімов. Усі троє чемпіони світу і Європи в командних і особистих розрядах, лідери світового      рейтингу, перша, друга та четверта ключка світу відповідно. Було б дуже добре та і      логічно, якщо б таки третій у світовому рейтингу Яніс Галузо вийшов у півфінал тоді б це реально була би перша четвірка за всіма критеріями. Але так вийшло, що в півфінал потрапив саме я, на той момент 16-й у світовому рейтингу і зламав усю красу чисел. Я завжди любив ламати стереотипи. Однак, я трохи відволікся. На цій стадії змагання моїм суперником став Веніамін Герасімов, який зараз показує реально найкращий рівень гри у своєму житті, вже впродовж тривалого часу. Було зрозуміло, що після дуже важкої серії з Янісом, я просто фізично не встигну максимально сконцентруватися й налаштуватися на Веню. Але на те і придумали змагання, щоб виявляти, хто спритніший, сильніший і більш гнучкий, тому я не збирався просто так віддавати перемогу. Не можна сказати, що шансів на перемогу в мене не було, я навіть виграв одну гру та гідно чинив опір в інших,    проте Веніамін досить холоднокровно, на класі, так би мовити, пройшов мене з рахунком 4-1. У протилежній парі Максим Борисов, просто без шансів, 4-0 переграв латиського майстра Едгарса Цайцса. Таким чином, у матчі за бронзу я потрапив на першу ключку світу. Емоцій вже особливо не було ніяких, сил також, тому я подумав, що просто вийду, буду грати у своє задоволення і будь що буде. І це таки спрацювало! 3-0 в           найкрасивішому стилі це було просто щось нереальне. Ніколи я так не грав у хокей у важливих матчах я забивав просто всі голи, які хотів. Та ще й кому забивав! Думаю,   Едгарсу навіть самому сподобалось, як я його обіграв. Заради таких моментів таки варто  грати в настільний хокей. До слова, у фіналі Максим Борисов переграв Веніаміна Герасімова і став переможцем престижного Latvia Open. Я третій серед чоловіків і    перший у заліку серед юнаків! Тож, із думками про те, що знову доведеться тягати ці    здоровезні кубки туди-сюди, ми з моїми одноклубниками поїхали відпочивати в готель і готуватися до наступного дня.


Неділя видалася морозною, але сонячною. Після вчорашньої феєрії ще трохи боліли руки, але настрій був чудовий, бойовий. Перекидаючись жартами з усіма членами команди, ми неквапом підходили усе ближче до наймасштабнішої події цього сезону чемпіонату    світу серед клубів. Усього було 23 команди з різних куточків планети. 3 українських клуби представляли нашу країну на найпрестижніших змаганнях: "9 вал", "Катран" та "ЛЦ Лісові Хащі" наш клуб. Було жаль, що не приїхав мій земляк Женя Матанцев, з яким       Дев'ятий вал був би просто іншою командою, командою вищого рівня і, звичайно,       боровся б за медалі. А так хлопці зайняли, в підсумку, символічне 9 місце, що теж   непогано серед таких сильних команд. Але що я б хотів одразу відзначити: були клуби, які вже дуже тривалий час розвиваються, проводять велику роботу, навчають дітей,     популяризують настільний хокей, а були просто клуби, які сформували за місяць до турніру, щоб показати якийсь результат. Ніколи такі клуби не вигравали великих змагань, хай навіть вони і на голову сильніші від усіх інших, однак у командних змаганнях усе не так, як в особистих тут найважливішу роль грає командний дух, згуртованість, а не     просто набір гравців із високим рейтингом. Так було й цього разу. Кращою командою на один день була "NiKi". Вона була на папері найсильнішою не тільки серед таких, як і   вона, а й за рейтингом гравців серед усіх клубів. Тому таким клубам, як наші "Хащі", було дуже принципово залишити цю команду з носом, бо такий принцип формування команди на чемпіонати світу є просто неспортивним. Тож, із чого все починалось...


У нашій групі з сильних команд був лише російський "Легіон" з уже переможцем Latvia  Open Максимом Борисовим. Групу почали з легким мандражем, що і не дивно –         чемпіонат світу все-таки. Але швидко розігралися й, у підсумку, поділили перше-друге    місце, зігравши в бойову нічию з «Легіоном». Пам'ятаю ту нічию, тоді руки трусилися набагато сильніше, ніж у сьомому матчі проти Яніса Галузо, бо знаєш, що граєш не за   себе, а за команду. Але, попри войовничий матч, наше протистояння закінчилося мировою. Із групи хочеться виділити команду ще дуже молодих хлопців із Латвії. Вони реально дуже перспективні! Я ще в перший день змагань втратив трохи очок на їхніх    друзях, хоча бачив їх перший раз у житті. Сподіваюся, зміна поколінь у Латвії, середній вік збірної якої вже, мабуть, перевалив за 25, таки скоро відбудеться. У вищій лізі у нас в групі було декілька дуже непростих команд, ну і наш головний конкурент "NiKi". Гра з цією командою у нас була останньою. Перед нею реально було декілька дуже         непростих матчів, які допомогли нам розігратися й набрати обертів. До речі, я чомусь увесь день з чотирьох ігор (команди грають чотири на чотири) майже завжди проти    сильних клубів першу гру програвав, а далі вже грав добре. Так вийшло й цього разу перша гра в мене проти Оскара Хенрікссона зі Швеції, якого я нещодавно обіграв в плей-офф на Riga Cup. На цей раз я йому поступився. Потім обіграв Яніса Галузо, обіграв  Кевіна Ерікссона й зіграв внічию з Андрієм Воскобойніковим. Не пам'ятаю, як хто зіграв із хлопців, проте виразно згадую останній тур, коли Антоха Уманський, маючи нічию проти Яніса, забив якийсь гол за декілька секунд до кінця матчу і вирвав перемогу, яка і стала вирішальною в цьому матчі.
Отаким чином ми встановили власний український рекорд: вперше в житті виграли групу вищої ліги на клубному чемпіонаті світу й одразу обіграли наших прямих конкурентів –   команду номер 1 за рейтингом. До слова, "Легіон" зіграв внічию проти "NiKi", що було   нам також на руку. В плей-оффі нашим суперником став дуже бойовий латиський клуб "Skrundas". Але в той день ми були таки в ударі, і вже за три тури оформили перемогу  над ними й пішли готуватися до дуже важливого матчу півфіналу проти чемпіона Росії, клубу під назвою "Торос". Хлопці з цієї команди зараз реально проводять найбільше   роботи в командному плані серед усіх команд, які я знаю. Тому саме вони були одними з фаворитів і не лише на папері. Тож ми знали, що буде дуже важко, тому налаштовувалися на матч, як на останній у житті. Першу гру я знову-таки програв       Арсенію Столярову. Напевно, це був мій рок у той день, програвати усі перші ігри. Другу гру виборов у Веніаміна Герасімова. У третій, з розгромним рахунком, програв Дмитру Пєтрову. Таке буває, коли у суперника летить просто геть усе у твої ворота, то вже      нічого з цим не можеш зробити. Але це командна гра, і там, де я не добирав свої очки, я бачив, що хлопці їх добирають за мене. Перед останнім туром ми програвали, наче, в три перемоги і нам треба було обігрувати мінімум трьох гравців і мати одну нічию, щоб відігратися й перевести все у матч капітанів, які я вмію грати. По ходу останнього туру пам'ятаю, що Антон Уманський і Жека Лєвданський впевнено перегравали своїх          суперників, Михайло Співаковський, наш капітан, мав рівну гру, але під кінець також зробив перевагу в одну шайбу, ну а я всю гру летів, себто програвав, в одну шайбу. Завдання було мені забити одну, а Михайлові не пропустити. І от я вже на музиці   без шайби роблю все, щоб хоч її відібрати. Я, мабуть, ніколи раніше так не хотів забити, як у той момент. І моє дуже сильне бажання таки конвертувалося в забитий гол!        Відпрацьовуючи з лівого флангу в захисті, я на перехваті відправив ту пластмасову штуку прямо у ворота! Кричав, як колись. Ті, хто знає, зрозуміють. Залишалося секунд десять,   може, навіть менше, і я одним оком дивився на свій хокей, а іншим на гру Михайла. І яким же було наше розчарування, коли, реально за секунди до фінальної сирени, Дмитро Пєтров таки забив той злощасний гол, яким він зрівняв рахунок у своєму матчі та      здобув перемогу для своєї команди. Міша робив усе правильно, але в той день Дмитро забив просто неймовірні голи. Отак ми зупинилися за крок до фіналу, до якого так довго йшли. Але все одно, ми створили новий світовий рекорд для українських клубів, які     ніколи в житті не виходили в півфінал клубного чемпіонату світу. В іншій парі минулорічний чемпіон світу "Laimīte" переграв "Легіон". Матч за третє місце для мене був якимось сірим. Ми не здавалися, була серйозна боротьба, однак, настрою вже не    вистачило. Як і проти "Тороса", програли "Легіону" в одну перемогу й посіли четверте місце.


Звичайно, ми були не в дусі після втраченої можливості, але це спорт і тут перемагає    сильніший. Значить, «Торос» на той момент був сильнішим. І це показує їх доволі впевнена перемога у фіналі над "Laimīte". Ми ставили мету стати чемпіонами світу. Ми  ними не стали. Але сам факт, що поставили цю мету, працювали на неї, і нам не        вистачило геть трохи, щоб її виконати, говорить про те, що ми робили все правильно. Ми стали сильнішими, зрозуміли свої помилки й будемо працювати далі. Звичайно, нам  потрібен зараз відпочинок, не одним хокеєм у цьому житті все робиться. Але час, коли "Хащі" стануть чемпіонами світу, таки неминуче настане. Не сьогодні, значить завтра.     Головне працювати, і працювати з головою.
На завершення хочу подякувати всім, хто мене підтримував впродовж цього невеликого  марафону: моїх батьків, моїх одноклубників, друзів, хлопців із гуртожитку, які тримали    воротаря, щоб я тренував буліти, усіх, хто вболівав за мене й мою команду і привітав нас після всього цього. Я довго йшов до того, щоб показати такий результат іще раз,    після того чемпіонату світу 2015 року, щоб хтось не сказав, що то була випадковість. Багато працював над собою, над своїми помилками, програвав купу матчів, щоб зрозуміти, як я маю грати. Це було нелегко, але я радий, що це було не просто так. Я  радий за всіх людей, яких я потішив своєю грою і своїми результатами. Я радий, що став 11-им у світовому рейтингу й зупинився за крок від десятки. І я знаю, що з такими людьми, які оточують мене й мій клуб, ми точно здобудемо найвищі нагороди, якими б вони не були. Бо так має бути.

Дмитро Литвинюк, спеціально для “СN”

 
Read 601 times

Latest from SportРепортер

Написати коментар

Правила додавання коментарів


FORM_CAPTCHA
Оновити Captcha