Футбол Баскетбол Бейсбол Легка атлетика Олимпійські ігри

 



Ой у лузі червона калина / The Kiffness x Андрій Хлівнюк

Андрій Хлівнюк, фронтмен популярної української групи Boombox (Бумбокс) відмовився від турне США, заради того, щоб зі зброєю захищати свою державу від рашистської агресії

Олімпійські ігри 2022 у Пекіні
Кадр дня Спортрепортер
Найкращий кадр вчорашнього матчу

Останні новини

Понеділок, 03 липня 2017 13:41

Наша світова фєєрія

Автор: 
Rate this item
(2 votes)

16-18 червня у місті Ліберець, Чеська Республіка, проходивши чемпіонат світу з настільного хокею. Збірна України виступила на догідному рівні та зібрала рекордну для нас кількість медалей 6! Таким чином, в підсумковому медальному заліку Україна стала третьою після Росії та Швеції! Тож розкажу, як усе було.

Дорога до Ліберця. Вона була довгою. Прямо довжелезною. Приблизно як черга до стоматолога після новорічних свят. Цікаво було, якою буде процедура перетину кордону (безвіз-таки). А процедура виявилася швидкою та безболісною. Фактично нічим не відрізнялася від того, як ми проходили раніше: перевірок, скільки заробляє двоюрідна сестра тітки по бабусиній лінії, не робили. Загалом все йшло як належить: ідеально рівні дороги, привітні провідники, безкоштовні напої та ласощі – все, чого так не вистачає українській душі. Ну і, звичайно, доброзичливі люди. Шукаючи місце проведення змагань, ми трохи заблукали. Проте нам не лише показали правильну дорогу, а ще й запропонували підвезти до готелю. Цілком безкоштовно, за спасибі. Ось за такі дрібниці й починаєш любити місто, в якому знаходишся, адже гарне місто не з чудовими храмами та музеями, а з крутими людьми!

День 1. Перший день завжди найбільш хвилюючий. Ти тренувався цілий рік, їздив по змаганнях, відбирався до збірної, і все заради одного: чемпіонат світу. Ти заходиш до зали, бачиш багатьох людей, з якими зустрічаєшся лише раз на рік. По-дружньому бесідуєш із ними, розуміючи, що через якусь годину вони будуть твоими врагами і ти матимеш робити все, щоб таки забити той шматок пластмаси до їх воріт. А потім ви знову будете стоять і розмовляти про життя, ніби нічого не було. Такий феномен спорту. За регламентом перший день: розрядний. Тобто грають юніори, жінки та ветерани. Перша половина дня – командні баталії (по три гравці з кожної команди змагаються між собою), друга – особисті турніри. Наша юніорська збірна (Євгеній Матанцев, Олексій Корабель, Роман Ігнатенко, Владислав Семенчук, ну і я, звичайно) була одним із фаворитів командних змагань (на рівні з росіянами), тож це трохи додало нам упевненості перед початком турніру. Круговики ми пройшли добре, посів перше місце у свої групі. В іншому дивізіоні першу сходинку очікувано посіли росіяни. Далі пішли ігри плей-офф. Спочатку соперники були не дуже, тому я більше бігав підтримувати наших дівчат, ніж граючи в основі команди. А бігати було чогось. Жіноча збірна України минулого року завоювала срібло на чемпіонаті Європи, тому на цих змаганнях від наших дівчат усі чекали стовідсоткової медалі. Хоча… Це ж жіночий спорт, а настільний хокей нічим особливо не відрізняється від біатлону чи, наприклад, від шахів, у яких нещодавно наші шахістки втратили медалі за крок до фінішу. Тому підтримка їм потрібна була як нікому. Нормально зігравши у кваліфікації, жіноча збірна України неочікувано програла у півфіналі латвійкам, а потім у боротьбі за бронзу Вікторія Носелівська не змогла переграти шведку в матчі капітанів (якщо рахунок у командних змаганнях нічийний ). Тож на цьому фронті досягти значних успіхів нам не вдалося. Але заряджена на победу юніорська збірна рвала всіх, хто опинявся у неї на шляху, часто навіть іншим складом. Так ми дійшли до фіналу. Невелика передісторія. Минулого року, на тому ж чемпіонаті Європи, ми у фіналі грали проти тих самих хлопців, лише наш склад команди трохи змінився: тоді жовто-блакитні кольори у фіналі захищав Антон Уманський – зараз Олексій Корабель. І тоді ми не змогли дотиснути хлопців і програли щось в одну победу. Зараз особливо нічого не змінилося, тому шанси були 40/60 на їхню користь. Проте нас це не хвилювало, бо ми приїхали взяти реванш. Перші два тури ми виграли. Перемога була така близько, що нам вистачало лише одного виграшу на трьох – і ми чемпіони світу. Але як це часто буває, коли думаєш про те, що ти вже чемпіон, а насправді нічого ще не вирішено, то програєш. Так сталося і з нами. Ми програли цей раунд і загальний рахунок був нічийний. Що далі? Матч капітанів! Капітаном у команді був я. Давление у такі моменти – величезне. Особливо, коли перед цим програвши виграшний матч. Мене запитали – ти готовий грати? Я відповів – так. Ні, я не був готовий. Трохи паморочилася голова і від хвилювання теліпалися руки, ніби я хочу стрибнути з височенної гори, а мені всього лише треба було п'ять хвилин посовати жердинами і було б неплохо, якби при цьому я ще й виграв би. Просто я розумів, проти кого маю грати, розумів, як захищатися, що забувати, знаючи, що мій суперник мене боїться не менше, ніж я його. Я не був готовий грати – я був готовий боротися, орати, як кажуть у спорті. І я виграв – 2-1. Думки були лише про те, що ми ВПЕРШЕ СТАЛИ ЧЕМПІОНАМИ СВІТУ. Але не я один виграв це чемпіонство. Ми разом виграли, усі хлопці, уся команда, уся збірна. Ми більше хотіли, саме тому й перемогли! Особистий турнір пройшов спокійно. Я посівши перше місце у своїй групі, хлопці теж неплохо зіграли, всі потрапили у плей-офф, але на сильних опонентів, тож у півфінал пройшов тільки я (Женька Матанцев програв Мікіті Жолобову, а Олексій Корабель – Райвісу Міглінієксу). У півфіналі, без шансів, я поступився майбутньому чемпіону світу серед юніорів Оскару Хенріксону, а у матчі за третє місце переграв Міглінієкса. Тому чесно зароблена бронза стала другою медаллю у кармані нашої збірної. У паралельному жіночому турнірі третю медаль для збірної кувала Вікторія Носелівська. Упевнено дійшовши до фіналу, вона боролася із тринадцятирічною росіянкою Іриною Воробйовою. Але в цьому протистоянні молодість і прагматична гра суперниці схилила терези у її бік, тож Вікторія стала другою і завоювала срібло! На жаль, українські ветерани не змогли порадувати уболівальників гарними результатами, але вони ще покажуть собі, це я точно знаю.

День 2. На другий день проводяться командні змагання серед чоловіків (OPEN TEAM) та кваліфікація в особистий турнір (OPEN). Про кваліфікацію казати особливо нема чого, всі найсильніші гравці нашої збірної її подолали та потрапили до наступного туру, який проводитиметься на третій день. А від командний турнір заслуговує уваги, адже там ми зробили таке, що важко буде хоча б повторити найближчим часом. Але все по порядку. Спершу були командні круговики. У нашій групі найсильнішою була Росія, яка вже багато років не віддає світову корону нікому. Росії ми у боротьбі програли в іншому протистоянні кваліфікації. Також серед команд суперниць була і Фінляндія, яку ми трагічно не змогли переграти рік тому у плей-офф ЧЄ. На цей раз ми грали найсильнішим складом і спокійно впоралися із північними друзями. І яким би великим не був результат на нашу користь, але ми вперше в історії настільного хокею переграли команду Фінляндії. Тоді були норвежці, словаки, білоруси, яких ми виборювали вже на класі. Таким чином, наша команда потрапила у плей-офф із іншого місця своєї групи.

А соперником нашим були шведи, які на минулому НС посіли інше місце. Проте того дня для нас не було авторитетів. Прямо таки “вигризаючи” кожне очко у кожному турі, ми вже за тур до кінця мали +5 побед, що означало, що нам потрібна одна нічия на п'ятьох, щоб виграти. Згадавши нещодавній досвід у юніорському команднику, кожен із нас виклався на повну в останньому турі і здобув цю історичну ПЕРШУ перемогу над збірною Швеції. Крім того, збірна України вперше виборола своє місце у півфіналі. А там нас чекали чехи. Чехія, неочікувано для всіх, виграла другу групу кваліфікації, перегравши і Латвію, і Швецію. Хлопці особливо не мали чим здивувати, але командний дух та бажання перемогти, укупі з рідними стінами, давали відмінний результат. Тому вся наша збірна розуміла, як буде важко зараз. Перший тур ми програли. Далі намагалися вирівняти рахунок, але у кожному турі не вистачало однієї перемоги. Кожен робив усе, щоб виграти, але комусь не вистачало удачі, комусь – досвіду, тож ми боролися, але не встояли. Після цього залишався матч за бронзу із Латвією. Латвію Україна також ніколи в історії не перегравала. Але це був наш день, і ми це чудово розуміли, тож виходили грати лише на перемогу. І в нас вийшло! З першого туру ми повели у рахунку, потім нарощували, нарощували перевагу аж до самого фінішу, де нас уже чекали простягнуті руки переможених латвійців та перші в історії бронзові медалі в OPEN TEAM!

День 3. Чемпіонат світу завершувався на третій день. У особистому OPENі до плей-офф потрапили п'ятеро українських гравців. На жаль, ніхто з нас не зміг пройти першу стадію плей-офф. Чи то ми дуже виснажилися, чи ще святкували вчорашню феєрію, але результат саме такий. Вибувши на цій стадії, ми пішли спостерігати за грою спортсменів, які показали найкращий хокей. Особливих сенсацій не було, хоча гру ще юніора Оскара Хенріксона у півфіналі дорослого турніру та заслужене третє місце можна назвати несподіванкою. Фінал видався дуже драматичним. Чемпіон світу Максим Борисов (Росія) схрестивши ключки з минулорічним чемпіоном Європи Едгарсом Цайцсом (Латвія). Відверто сильніший за технікою, Максим упевнено повів у рахунок 3-1 (до чотирьох побед). Здавалося, що це кінець, але Едгарс знайшов у собі сили для відчайдушної боротьби і таки відіграв дві партії – 3-3, і остання гра мала вирішити, хто ж стане чемпіоном світу з настільного хокею. Рівна гра в останньому матчі призвела до нічийного рахунку – овертайму. Не сильно розписуватиму емоції, які вірували навколо цього дійства, але скажу одне – це потрібно бачити на власні очі. Ніякі слова не можуть передати такого напруження, яке було у кожному, хто спостерігав цей матч. І жодні слова не зможуть передати радість уболівальників Едгарса Цайцса, який таки забивши победну шайбу у ворота росіянина та виборів звання чемпіона світу!

Проте наші походи за медалями ще не скінчились. У той час, як проводився дорослий OPEN, організатори вирішили розіграти медалі у розрядах U-13 (юнаки до 13 років) та V-50 (ветерани від 50 років). У категорії U-13 наша збірна була представлена трьома гравцями: Анна Іванцова, Євген Матанцев та АртемМатанцев. Після невеликого кругового турніру, до плей-офф відібралися найсильніші, серед яких були Євген та Ганна. Жека спокійно розібрався із суперником одним, потім іншим і дійшов до фіналу (хлопець грав у плей-оффі серед чоловіків, що йому ці дітки, не смішіть). А від Ганна, яка займається приблизно рік, реально показала дуже гідний рівень. Забиваючи круті голи та відіграючи цілі матчі, вона заслужено стала на третю сходинку п'єдесталу. Ну а Женька, в одні ворота, перегравши сина триразового чемпіона світу Уно Остермана і ставши чемпіоном світу серед юнаків. Браво!

Шлях назад. Вона ніби була, а ніби й не було. Я все проспав.

Думки. Ми здобули рекордні 6 медалей. Це реально круто! Так багато зробили вперше: переграли фінів, шведів, латвійців, вибороли бронзу та золото у команді тощо. А все через те, що ми були збірною! Хочу подякувати Жекі Левданському, Михайлу Співаковському, Ромі Ігнатенко, Жекі Матанцеву, Олексію Кораблю: ми стояли поряд і я відчував дух команди, я знавши, що коли я трохи залажу, то ви витягнете і наоборот. Так було вперше і це дуже круті відчуття. Заради цього таки варто грати у настільний хокей!

Дмитро Литвинюк, Кропивницький – Ліберець – Кропивницький, спеціально для “Спортревю New”

Read 324 times

Написати коментар

Правила додавання коментарів


FORM_CAPTCHA
Оновити Captcha