Футбол Баскетбол Бейсбол Легка атлетика Олимпійські ігри

 

Останні новини

Четвер, 26 грудня 2013 12:21

Перемогли на всіх фронтах

У 2013 році кіровоградські бейсболісти ще раз підтвердили, що є нашою головною спортивною гордістю. Адже більше кількості перемог на змаганнях найрізноманітнішого рівня не здобув ніхто інший із спортсменів Кіровоградщини.

Published in Україна
Вівторок, 22 жовтня 2013 16:27

15-річний капітан

Цими днями 40-річний ювілей відзначив багаторічний капітан кіровоградської бейсбольної команди «КНТУ-Єлисаветград» Руслан Дейкун. Майже двадцять п'ять років у складі одного клубу, майже два десятки років виступу за національну збірну України – Руслан, без перебільшення, жива легенда першої обойми всього українського бейсболу.

У цьому виді спорту функції капітана команди – більш символічні та морально-виховні, ніж представницькі. Проте, один із обов'язків капітана – першим приймати нагороди за перемогу. Тож дуже багато кубків, які є в скарбничці кіровоградського клубу, першим над головою піднімав саме Руслан Дейкун. Можете не сумніватися, джерсі за №55 обов'язково буде у Залі слави кіровоградського бейсболу.
Зараз у нас у місті працює низка дитячо-юнацьких бейсбольних секцій, у яких діти починають займатися цим видом спорту ще з початкових класів звичайної школи. А на рубежі 1980-90-х навчалися грати у бейсбол уже дорослі спортсмени. Руслан Дейкун став бейсболістом на першому курсі інституту сільськогосподарського машинобудування. Причому раніше на якомусь серйозному рівні спортом він не займався. Так, відвідував «для себе» секції футболу, боксу, легкої атлетики, як багато хлопчаків того часу. А якось прийшов подивитися, як друзі грають у бейсбол і його захопила ця самобутня гра! Було це 1989 року.

– Тоді я вступив до Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування на перший курс, – розповідає Руслан Дейкун. – У нас в інституті була своя бейсбольна секція (тренер Юрій Бойко), на факультеті фізичного виховання Кіровоградського державного педагогічного інституту була бейсбольна секція (тренер Валентин Рябухін). У ті роки в бейсбол грали переважно або дорослі спортсмени, або студенти: льотного училища, КІСМу, факультету фізичного виховання КДПІ. Дитячого бейсболу взагалі не було. Зараз багато 8-9-річних бейсболістів сильніші, ніж тодішні бейсболісти-студенти, не фізично, а технічно, тактично. Тоді для нас бейсбол був новинкою. Старші хлопці у команді 1989 року – студенти факультету фізичного виховання, після армії, після Афганістану. Дорослі люди, порівняно з нами, 16-річними вчорашніми школярами. Але вивчали ази бейсболу усі разом. Дещо вчили самі, дещо нам нагадували кубинці – курсанти льотної академії. Вони ж допомагали нам інструментом...

– А де ви знаходили бейсбольний інвентар за часів Союзу?

– Спеціальне бейсбольне взуття було далеко не у всіх, тож грали у футбольних бутсах із шипами. Бейсбольні бутси – спайки – з'явилися, коли ми почали виїжджати за кордон і була можливість купити взуття. Спочатку грали древніми кубинськими пастками фірми «Батос». Такою «рукавичкою» м'яч доводилося ловити не в кишеню, а просто в руку, що було незручно та боляче. Коли бейсбольна пастка почала шити ленінградська фірма, ми замовили комплект пасток у Ленінграді. Бріджі, джерсі нам шили на замовлення (чесно кажучи, не знаю, де замовляли, коли я прийшов у команду, форма вже була). Бейсбольні м'ячі шив один київський кооператив, але їхня якість була жахливою – після двох ударів м'ячі набували яйцеподібної форми, і ними вже не можна було нормально грати.

Звичайно, вибір екіпірування був мізерним, не порівняти з тим, що ми маємо зараз – небо та земля. Ми навчалися навіть на такому інвентарі. Тому що було величезне бажання грати у бейсбол.

- Почав навчатися бейсболу у 16 років, і коли настав момент, коли вже стало виходити?

- У мене була перерва через травму, можна сказати, після відновлення довелося все починати наново. Другий початок бейсбольної кар'єри був уже у другій половині 1990-х.

– А коли поставили грати на першу базу? Все-таки одна з найбільш ключових позицій у захисті, найбільше аутів розігрується саме через першу базу.

– У захисті всі позиції відповідальні, але найчастіше так грається через першу. Фактично майже одразу, десь із 1990 року, почав грати на першій базі. Крім цього, трохи грав на аут-філді, років п'ять був ще й пітчером, один раз навіть сидів кетчером. Але основна позиція у захисті – на першій основі.

Практично весь час був у стартовому складі, крім початку кар'єри гравця і повернення після травми, коли знову потрібно було завойовувати право виходити в старті. У 1990-х у нас була велика команда та сильна конкуренція. За Кіровоград виступали легіонери із Сімферополя: Саша Іноземців (перша база, третя база), Артур Царенко (кетчер), Андрій Семенов (пітчер)…

– А ти весь час граєш лише за Кіровоград. Чи були пропозиції від інших команд, українських чи зарубіжних?

- Дуже рідко кому з наших бейсболістів надходять пропозиції з-за кордону. Якщо хтось хоче – сам знаходить можливості грати або за кордоном, або в клубі іншого міста. В принципі, навіть бажання особливо не було кудись їхати. Мене тут все влаштовує: тренера, атмосфера у команді та все інше. Я й не збирався кудись їхати з Кіровограда.

- Пам'ятаєш свій перший матч за збірну України?

– Це було десь у середині 1990-х, але, щиро кажучи, вже не пам'ятаю, в якому році. Якщо не помиляюся, то був чемпіонат Європи в Чехії. Натомість запам'яталася перша поїздка за кордон із клубом у 1995 році, коли ми вперше виграли «Кубок Кубків» у Будапешті.

Просто коли виїжджаєш за кордон по три-чотири рази на рік: з клубом, зі збірною як гравець, зі збірною як тренер, всі спогади накладається один на одного, і так відразу точно не згадаєш…
– Удома є карта Європи з відмітками країн, де побував за роки виступу в бейсболі?

– Ні, я не ставлю прапорці на карті, але найпростіше назвати країни, де ще не був: держави північної Європи, Португалія. А так, в принципі, об'їздив майже всю Європу. Кілька разів літав за океан: у США (як гравець і тренер), до Мексики (тренером збірної України U-16).

– Бейсбол – цікавий вид спорту, що дозволяє помандрувати світом.

– Так, кожна дитина, яка займається бейсболом, має шанси зрости до рівня збірних і виступати на змаганнях за кордоном. А змагання Літл Ліги навіть не вимагають рівня збірної, там грають команди територій, міст, районів. У разі вдалого виступу можна протягом одного сезону поїхати і до Польщі, і до США.
– У наш час можливості підростаючого покоління отримувати інформацію – безмежні: інтернет, телебачення тощо. Рекрутувати дітей у секцію бейсболу простіше, коли вони вже дещо чули/бачили/знають про цю гру?

- Думаю, що зараз рівень інтересу до бейсболу вищий, ніж раніше, коли не так багато людей знали, що таке бейсбол. Зараз навіть, буває, йдеш через двори та бачиш – діти намагаються самі грати підручними засобами: тенісний м'яч замість бейсбольного, звичайна палиця, замість бити. Але ж грають!

У місті є команда майстрів, кіровоградські бейсболісти виступають у збірних України. Результати команд на слуху, часто батьки, знаючи про наші успіхи, самі наводять дітей до спортшколи, щоб ті почали займатися бейсболом. Але все-таки основну кількість хлопців у секцію тренери набирають самі, оминаючи школи. Зараз саме проходить осінній набір у секції бейсболу.

– Давно поєднуєш амплуа гравця та тренера?

- З 1997 року. Через деякий час після випуску з інституту (перша спеціальність – автоматика та управління технічних систем, факультет автоматики та енергетики) почав працювати в СДЮШОР тренером з бейсболу. Потім заочно закінчив факультет фізичного виховання, здобув другу вищу освіту, цього разу спортивну.

– Зараз у команді багато твоїх вихованців?

- Так, практично все. А в нас «конвеєрний» метод підготовки. Кожен із тренерів спортшколи відповідає за певну вікову групу, і діти в міру дорослішання переходять від одного тренера до іншого. Найменших бейсболістів тренуємо ми з Романом Лопатою, хлопців середньої вікової групи він тренує, потім я треную кадетів. Потім хлопці виступають за другу команду, а якщо добре грають – згодом переходять у першу. Тож майже всіх хлопців із нинішнього складу я тренував на тому чи іншому етапі підготовки. Зрозуміло, Діму Неліпу не тренував (сміється).

Примітка: Діма Неліпа – ще один представник плеяди легендарних ветеранів кіровоградського/українського бейсболу, почав грати у бейсбол трохи раніше за Руслана.

– Відповідно, син Владислав теж грає у бейсбол (Дейкун-молодший виступав у складі збірної України на чемпіонатах Європи серед ювенілів у 2011 році та серед кадетів у 2013 році.) Він сам вирішив займатися бейсболом, чи ти підказав?

– Це був його власний вибір, я ніколи його не змушував. Влад з дитинства практично весь час проводив у спортшколі, був зі мною на тренуваннях, тож для нього бита, пастка, м'яч не на диво. Десь із п'яти років він відвідував дві секції: футболу та бейсболу. Бейсбол йому сподобався більше.

– Руслане, трохи провокаційне питання: вже починало замислюватися про завершення кар'єри гравця? Бути тільки тренером таки трохи легше, не потрібно самому викладатися на тренуваннях кілька разів на тиждень.

– Якщо не тренуватися, твій рівень майстерності у будь-якому разі знижуватиметься. А якщо ти вже вийшов на певний рівень, потрібно постійно доводити, що ти відповідаєш цьому рівню. Якщо чимось займатися – займатися серйозно.

Якби набридло тренуватися, грати – давно вже завершив би кар'єру. Поки є здоров'я – а для того, щоб підтримувати здоров'я існують заняття у тренажерному залі та тренування, поки мені цікаво – гратиму!

Автор: Олександр Виноградов

Published in Україна