Футбол Баскетбол Бейсбол Легка атлетика Олимпійські ігри

 

Останні новини

Неділя, 24 травня 2020 13:45

Від капітана до ізгоя. Київська історія Юрія Калитвинцева

Автор: 
Rate this item
(2 votes)

Юрій Калитвинцев в ієрархії київського «Динамо» посідає особливе місце. За рівнем футбольного інтелекту з ним могли стати в один ряд лише одиниці. Вже свого першого сезону в Києві він став і капітаном команди, і її лідером. І перебував у такому статусі доти, доки не покинув «Динамо». Точніше, поки його звідти несподівано для багатьох не «попросили». Сьогодні ми згадаємо, як колишній динамівський капітан знайшов у Києві другу молодість. І як там її і втратив.

До Москви з другої спроби

Перші серйозні успіхи до футболіста Калитвинцева прийшли у «Роторі». Ну як серйозні? Волгоградський клуб, за який тоді виступав Калитвинцев, у чемпіонаті Спілки не претендував на високі місця. Більше того, зазвичай обмежувався боротьбою за виживання. Але те, що наприкінці вісімдесятих «Ротор» мав непоганий підбір футболістів – це факт. І згодом ці футболісти опинилися у найкращих футбольних клубах колись неосяжної країни. Віктор Прокопенко, який тренував тоді «Ротор», згадуючи свого колишнього підопічного Юрія Калитвинцева, сказав про нього таке: «я співпрацював з ним, коли він був ще зовсім хлопчиком, але на полі він виглядав не по роках солідно і зріло. Природа попрацювала з нього надзвичайно плідно».

Прокопенко страшенно правий: Калитвинцев від природи отримав те, що «натренувати» практично нереально: унікальне бачення поля та вміння зробити вивірену передачу на десятки метрів. А ще цей його удар із лівої: коли Калитвинцев виконував штрафні, майже завжди залітали. М'яч з підкруткою, по дузі вирушав прямо о дев'ятці. За словами Калитвинцева, він дуже рідко відточував виконання штрафних ударів на тренуваннях. Більше того, коли почав посилено тренувати, в офіційних іграх не виходило. А от коли кинув тренувати удар, відразу все стало на свої місця: знову забивав прямим ударом зі штрафних.

Ще під час перебування футболістом «Ротора» Юрія обходило московське «Динамо». Серйозно походжало. Але, за чутками, і «Динамо» київське ще 1988 року хотіло отримати півзахисника до своїх лав. Чи не дуже й хотіло? А ось московське "Динамо" хотіло дуже. Президент клубу Микола Толстих не раз приїжджав особисто до Волгограда, щоб і подивитися на гру Юрія, і поговорити з ним. Заходив Толстих та додому до Калитвинцева, розмовляв із батьками. Серйозну зацікавленість у придбанні півзахисника виявляв і головний тренер динамівців Валерій Газзаєв. І одного разу лівоногий снайпер майже погодив свій перехід до московського клубу, але «Ротор» вилетів із вищої ліги, і корінний волгоградець Калітвинцев вважав недоречним кинути рідний клуб у такий важкий час. І коли через рік «Ротор» знову повернувся в еліту, Калитвинцев відбув на підвищення до «Динамо». Чому на підвищення? Тому що московська команда тоді регулярно грала в єврокубках, а «Ротор» про подібне лише мріяв (час волгоградського клубу зіграти на євроарені прийде пізніше, коли в команді вже не буде Калитвинцева).

Калитвинцев без особливих проблем та адаптацій влився до «Динамо». З цією командою він виграв дві "бронзи" чемпіонату Росії, був гравцем стартового складу. Доки «Динамо» не очолив екс-наставник «Спартака» Костянтин Бєсков. За Бєскова Калитвинцев грав лише в дублі. Чому?

Ось як пізніше пояснював це сам футболіст: «Тренер довго шукав привід, щоб прибрати мене з команди, але я своїм ставленням до справи на тренуваннях і в побуті не давав. Тоді почалися якісь дитячі причіпки – одна, друга, третя, а вчетверте я не витримав, мовчки зняв манішку, пішов із тренування, переодягся і одразу ж поїхав до Толстих, який був у курсі наших стосунків із Бесковим. Микола Олександрович просив потерпіти, але зрештою ми дійшли того, що я поїхав на базу і відверто поговорив із Бесковим. «Мені, Юро, – сказав він мені на завершення розмови, – теж здається, що спільної мови ми, мабуть, не знайдемо». І Калитвинцев відбув в оренду до «Локомотиву». Тільки не московський, а Нижній Новгород. І через пару місяців Юрій помстився Бескову, забивши два м'ячі у ворота його команди у Москві. Ще двоє забив такий самий «ображений» Смертін, і зрештою «Локомотив» переміг «Динамо» 4:3.

У «Локомотиві» Калитвинцев також був на перших ролях. І одним із лідерів команди. Команда виступала непогано і до останнього туру претендувала на єврокубки. Щоб отримати це право, потрібно було не програти в останньому турі у Владикавказі. Той матч перетворився на справжню бійню. У найневиннішій ситуації Калитвинцев отримав підлий удар по ногах. Підсумок – перелом гомілкової кістки. Але про це стало відомо пізніше, після повернення команди до Нижнього Новгорода, коли було зроблено рентгенівський знімок. Можна лише уявити, як Калитвинцев переніс із такою травмою довгий переліт.

Але худа без добра не буває. Навіть у такому стані Калитвинцеву знадобилося «Динамо». Щоправда, не московському та київському.

У Київ на милицях

Історія про те, як саме Юрій Калитвинцев став гравцем київського клубу, вже встигла здобути легендами. З одного боку – перспективи залишитись у Москві та грати за збірну Росії, з іншого боку – серйозна травма та невідомість.

Що переважить? Далі згадує наш герой. Цитата дуже довга, але вона того варта: «Не приховую, у той період у мене була низка інших варіантів – зацікавленість виявляли московські ЦСКА та «Торпедо», які у фінансовому плані пропонували, мабуть, ті самі умови, що й динамівці. Першим, від кого я почув про можливість продовжити кар'єру у Києві, був Олександр Чубаров, з яким ми були знайомі ще з часів роботи у молодіжній збірній СРСР. Спочатку особливого ентузіазму я не виявив. Міркував: чого я туди поїду? Там Чорнобиль поряд, і звідти, навпаки, всі тікають... Утім, погодився зустрітись в українському посольстві із президентом динамівського клубу Григорієм Суркісом. Пам'ятаю, що до нього я увійшов у костюмі, краватці та... на милицях. Першою реакцією Григорія Михайловича були слова: Так, такого до себе я ще не запрошував. Спільну мову ми знайшли швидко, але я все-таки ще вагався. Через день Суркіс передзвонив мені та запросив разом із дружиною приїхати до Києва. Мовляв, торт «Київський» купимо, посидимо, поспілкуємось. Порадився я зі своєю дружиною і вирішив, що у крайньому випадку хоч Київ побачимо, містом погуляємо. Як зараз пам'ятаю, розмістилися ми у готелі «Дніпро», звідки я одразу подався до президента. Після повернення дружина запитує: "Ну як"? Та все нормально, – відповідаю. - Адже ти хотіла пройтися Києвом, тепер тут довго гулятимеш». Ви б бачили, як вона зраділа цій звістці! Виявляється, дружина раніше тричі відвідувала Київ і була просто закохана в це місто».

А далі була реабілітація після травми. І дуже швидкий спурт до основи київської команди. І до капітанської пов'язки. Калитвинцева обрали ватажком майже одноголосно: лише двоє були проти одного, що утримався.

Калитвинцев мав авторитет не лише серед одноклубників, а й серед тренерів. Йому дуже довіряв Сабо, йому не менше довіряв і Лобановський. За словами Юрія, він міг прийти до кабінету Валерія Васильовича для робочої розмови хвилин на десять, а просидіти з тренером години зо дві. І це не дивно, адже крім високих суто людських якостей Калитвинцев мав ще й рідкісний футбольний талант. Раніше, до переїзду до Києва, Калитвинцева найчастіше використовували на місці або лівого півзахисника, або лівофлангового оборонця (рідше). Але в обох іпостасях він не мав такої свободи дій та вибору як на місці плеймейкера, яку йому запропонували у київському «Динамо». У Волгограді і Москві Калитвинцев мав славу дуже талановитим, але не вміє (або не бажає) відпрацьовувати в обороні. У Києві його навчили і цій премудрості, і в результаті "Динамо" в особі Калитвинцева отримало симбіоз Яковенка та Заварова.

Перший по-справжньому гучний успіх «Динамо» часів Незалежності – вихід до чвертьфіналу Ліги чемпіонів 1998 року. Тоді на етапі групового турніру кияни здолали «Барселону», ПСВ та «Ньюкасл». Справжнім лідером того «Динамо» був Юрій Калитвинцев.

Особливо після феєрії на Камп Ноу попит на динамівців серед західноєвропейських клубів був серйозним. Був інтерес і до динамівського капітана. За його словами, відразу кілька клубів англійської Прем'єр-ліги хотіли бачити його у своїх складах – «Блєкберн», «Ньюкасл» та «Ліверпуль». Всерйоз цікавився Калитвинцевим та німецький «Вердер», був інтерес і з Іспанії. Але тоді Юрію було дуже потрібно «Динамо». Напевно, ще більше, ніж «Динамо», потрібно було йому.

А потім трапився той фатальний чвертьфінальний поєдинок проти "Ювентуса". У гостях динамівці відстояли вигідну результативну нічию – 1:1. Здавалося, до виходу до півфіналу – рукою подати. Але у Києві все завершилося фіаско: туринці виявилися на голову сильнішими – 4:1. Подейкують, що «крайнім» за ту поразку Лобановський «призначив» саме Калитвинцева. Так це чи ні, сказати складно, але після того двобою Юрій втратив місце в основі «Динамо». Він був переведений до другої команди з побажанням «чекати свого шансу». Попри те, що Калитвинцев дуже старанно працював і на тренуваннях, і викладався у матчах за дубль, шансу повернутися до першої команди йому так і не дали. Футболісту було вже за тридцять, та й Белькевич уже виріс і зміцнів. Тож треба було щось вирішувати.

У Трабзон, на заслання

Калитвинцев вирішив залишити "Динамо". На питання, чи нормальним вийшло його розставання з київською командою, він пізніше відповів таке: «Ну, не зовсім нормальним. Мене не виставляли на трансфер, але дали зрозуміти, що найближчим часом у мене будуть проблеми з місцем у стартовому складі. І я вважав, що у моєму віці можна кудись ще поїхати. Хоча ніколи не прагнув за кордон, але я розумів – а сенс гаяти час? І коли президент говорив «не поспішай», я, навпаки, прискорив процес».

«Прискоривши процес», Калитвинцев опинився у «Трабзонспорі». Навіть за мірками не надто розкрученого на той момент чемпіонату Туреччини Трабзон був справжнім посиланням у порівнянні з Києвом. Проблеми на рівні керівництва клубу, зміна поколінь у команді, фінансові «негаразди». Загалом Калитвинцев опинився там не в той час. Та й не в тому місці, чого там. Рік-два тому його обходили відомі клуби континенту, а тут – турецька дірка. Опинившись вперше за умов, коли місяцями не виплачується зарплата, Калитвинцев подав до суду на своїх турецьких роботодавців. І покинув "Трабзонспор". Його були не проти знову повернути в «Динамо», але через судові позови турецький клуб довго не повертав трансферний лист футболіста. А коли повернув – потяг уже пішов: час дозаявок у чемпіонаті України було втрачено.

Не потрапивши вдруге до «Динамо», Калитвинцев вирішив залишитись у Києві та пограти за ЦСКА, куди його настійно звали. Але в ЦСКА ми побачили лише тінь колишнього Калитвинцева, яка втомилася і розчарувалася.

У київському армійському клубі він завершив кар'єру футболіста. У 32 роки. Пірло в цьому віці був лише «що подає надії». Жарт, звісно, але Калитвинцев міг би ще пограти на високому рівні два-три сезони. Його функціональний стан це дозволяло, а за вмінням читати гру йому й надалі не було б рівних у нашому чемпіонаті. Але не зовсім справедливе відлучення з «Динамо» та вимушене відрядження до забутого Богом Трабзону підірвали моральний стан Калитвинцева. Київська «динамомашина» намотала його на свої колеса, вичавивши всі соки, наче з лимона. Це навряд чи закид «Динамо» чи Лобановському, тим більше, що наступні події підтвердили правоту тренера. Власне, футбол високих досягнень спочатку передбачає подібні ситуації, які здаються несправедливими, однобокими. Усі це чудово розуміють. Розуміє це і Калитвинцев, котрий, за його словами, не тримає образ ні на клуб, ні на колишнього тренера. Більше того, він вважає, що Лобановський тоді з ним вчинив правильно. Але це Юрій зрозумів, точніше вже Юрій Миколайович, коли сам став тренером.

Хоча від цього й не легше. Все-таки є якась внутрішня переконаність, що футболіст Юрій Калитвинцев через різні причини та обставини свого останнього слова у футболі так і не сказав. І це дуже сумно.

Read 491 times Last modified on Вівторок, 02 березня 2021 22:11

Написати коментар

Правила додавання коментарів


FORM_CAPTCHA
Оновити Captcha