Футбол Баскетбол Бейсбол Легка атлетика Олимпійські ігри

 

Останні новини

×

Повідомлення

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Функція mail() заборонена, тому лист не може бути відправлений.

Четвер, 17 жовтня 2013 15:43

Італійський вояж «Зірки» або одного разу через 48 років

Автор: 
Rate this item
(9 votes)

1 вересня виповнилося рівно 48 років, як кіровоградська «Зірка» повернулася зі своєї поїздки до Італії. Про цю подорож і зіграні матчі дуже мало повідомлялося в нашій пресі. Ще 1965 року було кілька коротких нотаток у «Кіровоградській правді», а 2001 року про італійські баталії згадав у своєму інтерв'ю тодішньому редактору газети «Спортревю» найкращий бомбардир нашої команди в тих протистояннях Юхим Сприкут. Але сьогодні ми отримали можливість детальніше розповісти про цей цікавий і чудовий факт з історії кіровоградського футболу.
Редакція безмежно вдячна учаснику тієї поїздки Ігорю Петровичу Самойленку, який сам виявив бажання поспілкуватися з журналістом «УЦ» для того, щоб усі шанувальники «Зірки» змогли повернутися майже на 50 років тому та дізнатися про подробиці вельми примітного візиту. Наразі Ігор Петрович перебуває на заслуженому відпочинку, у відставку він вийшов у 1995 році з посади начальника Управління СБУ у Кіровоградській області. А в той час, про який йтиметься у цій публікації, молодий співробітник УКДБ, старший лейтенант Ігор Самойленко вирушив до Італії як заступник керівника офіційної спортивної делегації Радянського Союзу. Але для того, щоб ця розповідь була повною, ми глянули на італійський вояж наших футболістів очима ще одного його учасника, легенди кіровоградського футболу, а на той момент 17-річного нападника «Зірки» Олексія Кацмана. І, звичайно, не залишили осторонь спогаду керівника нашої делегації Лева Руголя та Юхима Сприкута, який став одним із головних героїв тієї серії поєдинків, у якій кіровоградці тричі перемогли та один раз зіграли внічию.

Але першим на правах ініціатора цього матеріалу своїми спогадами поділився Ігор Петрович Самойленко:

– Чесно кажучи, можу лише здогадуватись, кому належала ідея цієї поїздки.

Може, ініціативу виявив тодішній адміністратор «Зірки» Лев Кагарлицький, який часто за своєю діяльністю їздив до Москви та Києва. Знаю, що профспілка із задоволенням підтримала цю ідею. Принаймні керівником офіційної делегації Радянського Союзу на рівні ЦК КПРС був затверджений секретар Кіровоградського облрадпрофу Лев Олександрович Руголь. На такому високому рівні затверджувалась і моя кандидатура. Можливо, зіграло свою роль, що «Зірка» вважалася робочою командою, яка представляла потужний завод. Адже за результатами, а кіровоградці посідали тоді 6-7 місця у класі Б другої зони УРСР, на такий привілей ми не тягнули. Але як би там не було, а вибір упав саме на нашу команду. Спеціально з такої нагоди всім, хто вирушав до Італії, пошили однакові костюми в ательє, яке розташовувалося на вулиці Леніна, поряд із кінотеатром ім. Дзержинського. Мені, до речі, шили костюм чи не останньому, бо потрапив до складу делегації не одразу.

Вилітали ми з Москви 24 серпня. Але до цього встигли побувати у знаменитих Сандунівських лазнях, а ще – на футбольному матчі на стадіоні "Лужники". Пам'ятаю, що дивилися матч за участю чемпіонів Радянського Союзу 1964 року московського «Торпедо», в якому відзначався найкращий на той момент футболіст країни Валерій Воронін, а також Едуард Стрільцов, який повернувся на поле після відомих подій. Незважаючи на те, що стадіон був переповнений, нам як учасникам чемпіонату Спілки та представникам країни за кордоном виділили місця у почесному секторі, де все поле було як на долоні. Від цієї гри та самої атмосфери на трибунах залишилися незабутні враження. Вже в Італії на першому урочистому прийомі на нашу честь довідалися, що до нас тут приймали московський «Спартак», який також був профспілковою командою. А це про щось та говорить…

До речі, перед відльотом здається з аеропорту Домодєдово стався перший казус. На контролі виявилося, що у нас щось недооформлено у документах. Довелося терміново буквально «летіти» через всю Москву всім складом на кількох таксі в МЗС і ставити якісь печатки. Через нас навіть трохи затримали рейс, але, на щастя, все закінчилося щасливим вильотом.

Прибули в аеропорт імені Леонардо да Вінчі у Римі, і нас зустріли, надавши комфортабельний автобус. Здивувало те, що після обіду всі вулиці були забиті транспортом, який рухався в кілька рядів. Запам'яталося, що в цьому потоці їхав хлопчик велосипедом із кошиком, в якому знаходилися газети та журнали. Так цей хлопчик безперервно співав, причому так здорово, що одразу згадався Робертіно Лоретті, ім'я якого тоді в усіх було на устах. Впав у вічі і життєрадісний регулювальник, який весело спілкувався з водіями і при цьому вказував шлях. Для нас це виглядало дуже незвично.

Спочатку нас розмістили у кемпінгу, а ввечері запросили на урочистий прийом, влаштований місцевими профспілками. Крім різних частування, нам відразу поставили на стіл глечики з червоним вином. Старший тренер команди москвич Віктор Жильцов попросив замінити вино на мінеральну воду. Хоча гостинні господарі сказали, що московські спартаківці від вина не відмовлялися, а в Італії вино коштує дешевше за мінеральну воду і входить у постійний раціон. Але ми таки наполягли на своєму.

У першій грі ми зустрічалися з командою "Реджина" з міста Реджо-Емілія. Суперник виступав у другій італійській лізі, що приблизно відповідало нашому рівню. Вболівальників зібралося дуже багато, і вони підтримували своїх відчайдушно. Наших не збентежило, що італійці забили першими і грали кіровоградці з повною самовіддачею, на солідному підйомі, виключно здорово. Ще перед матчем впало в око, що господарі вийшли на поле, немов після масажу, всі здорові та доглянуті. У нас же роль лідера взяв він Юхим Сприкут, який був дуже потужним і буквально тягав на собі захисників, вони не могли стримати його, навіть хапаючи за спортивні труси. В результаті саме Сприкут відновив рівновагу і матч завершився внічию -1:1.

Скажу, що й надалі ми грали з колективами, які за класом були приблизно рівними з кіровоградськими футболістами. Але хлопці відчули впевненість і потім лише перемагали (у «Ареццо, яка посідала друге місце в класі «С», виграли –1:0 (гол на рахунку Юхима Сприкута), у ще одного представника класу «С» – «Карпі» – 3: 1 (Юхим Сприкут, Юрій Калашніков, Олег Душин) – Авт.) до нашої загальної радості.

Чесно скажу, що жодного накачування та завдання перемогти за будь-яку ціну ніхто перед нами не ставив. Це був дружній візит, де ми себе показали і на дуже гостину Італію подивилися. Можу похвалитися, що мер Ареццо, котрий дуже переживав за своїх футболістів і, як мені здалося, був господарем місцевої команди, презентував керівникам нашої делегації та капітану «Зірки» золоті значки із символікою міста. Цей значок я й досі зберігаю у своїй колекції сувенірів.

Особняком стояв поєдинок із робочою командою, що складалася з аматорів, що пройшов 30 серпня у місті Руб'єро, на заводському стадіоні, в рамках фестивалю газети Комуністичної партії Італії «Уніта». Зрозуміло, що наші робили з бідними роботягами все, що хотіли. І під час гри ми з керівником делегації Левом Руголем навіть запропонували зробити любителям «подарунок» та пропустити один м'яч. Небагато було незручно, адже нас так добре приймали. Коли гра закінчилася з рахунком 6:0 (Олег Душин – дубль, Роберт Кликов, Юрій Горожанкін, Володимир Михайленко, Олексій Кацман. – Авт.), ми запитали центрального захисника Миколу Возіяна, чому він не «дозволив» любителям забити. На це на повному серйозі була відповідь: «Ну так. Зараз пропусти, а коли повернуся додому, спитають, чим я тут займався…»

Незабутнє враження справили італійські дороги та готелі навіть у найменших містечках. Нас здивувало, що в одному з готелів у холі нікого не було, а адміністратор, який оформляв нас, знаходився на третьому поверсі. Умови для проживання на той час нам здалися просто фантастичними. Для нас це все було на диво, і пам'ятаю, що один із гравців похвалився, що мив ноги у спеціальному пристосуванні. Як ви, мабуть, зрозуміли, це було біде. Тоді весь автобус просто впав від сміху, а над цим футболістом ще довго жартували. Найбільш гуморним у тій команді був Фіма Сприкут, а незаперечним авторитетом мали Юрій Горожанкін, Анатолій Кравченко та Юрій Калашніков.

А ще запам'яталося, що тротуарну плитку тут щоранку не підмітали, а просто мили водою. І, звичайно, назавжди залишилися в пам'яті екскурсії Римом і Флоренцією, де познайомилися з усіма визначними пам'ятками цих найдавніших міст. Побували ми на взуттєвій та ткацькій фабриках, де нам надали можливість придбати речі. І хоча грошей поміняли нам трохи, здається, карбованців по 30, але цього вистачило, щоб не приїхати додому з порожніми руками. До речі, у цьому плані нам пощастило, оскільки у серпні було дуже велике зниження цін на літнє взуття. Зрозуміло, що гріх цим не скористатися. Щоправда, взуття стояло у спеціальній ніші, і кожного розміру було лише по одній парі. Там, здається, навіть хтось радо привіз додому жіночі туфлі на одну ногу. Ще у нас кулькові ручки були великим дефіцитом, а в Італії вони були вдосталь. А справжньою дивиною для нас стала автоматична ручка з різними пастами, яких усі накупили дуже багато на сувеніри.

І хоча за всіма документами я вважався представником спорткомітету, зрозуміло, що в мене за родом служби були певні функції. На щастя, жодного клопоту і проблем у цьому плані хлопці мені абсолютно не завдали. Я знав багатьох футболістів, та й вони мене сприймали нормально та називали Наш захисник. Адже з Юрою Калашниковим ми навчалися в одному класі, а з Юрою Горожанкіним, який був на два роки молодшим, у дитинстві відпочивали разом у піонерському таборі. З одними ми були практично ровесниками, а інших я був зовсім старшим. Усі розуміли величезну відповідальність, яка на нас лежала. Ми були офіційними представниками Радянського Союзу і це накладало серйозний відбиток. Врахуйте, що й навантаження на гравців випало чимало, оскільки за сім днів вони зіграли чотири гри.

Я думаю, що хлопці й самі не могли повірити в реальність того, що вони – представники скромної команди українського класу «Б» – отримали таку чудову нагоду. Тож жодних вільностей і послаблень ніхто собі не дозволяв. Повірте, що все це нагадувало свято, що пролетіло, наче одну мить. А Італія, здавалося, не хотіла нас відпускати. Коли ми вилітали додому, вибухнула сильна гроза. Усі навіть боялися заходити в літак через спеціальний рукав, поданий до трапу. Коли піднялися в повітря, довкола вирувала стихія, і довелося пережити неприємні хвилини. Але ми подолали цю смугу і благополучно повернулися на Батьківщину 1 вересня 1965 року.

А зараз звернемося до спогадів вже неодноразово згадуваного сьогодні Юхима Сприкута:

– Поїздка вийшла дуже насиченою. Шість годин провели у Римі, спеціально їздили до Флоренції, а в Ареццо відвідали фабрику готового одягу. Були на прийомах у мерів міст Ареццо, Руб'єро, Карпі. Вже за кілька годин після прибуття до Італії зіграли першу гру з «Реджіною» – 1:1. Потім були перемоги над клубами серії "С" - "Ареццо" та "Карпі". У всіх поєдинках я забив по одному м'ячу. Був ще один матч у Руб'єро із робочою командою, де за «Зірку» грав другий склад. Збір від цієї зустрічі пішов у фонд газети "Уніта". Мені найбільше запам'яталася остання гра в Італії проти «Карпі». Навколо поля була встановлена потужна огорожа, шалена публіка чекала від своєї команди лише перемоги. Італійці першими відкрили рахунок, і від крику місцевих тіфозі ми мало не оглухли. Але коли я зрівняв рахунок, стадіон замовк, а потім ми забили ще два м'ячі.
А ось що розповів кореспондентові «Кіровоградської правди» одразу після повернення з Італії керівник нашої делегації Лев Руголь:

– Усі наші гравці дуже добре зарекомендували себе в іграх за кордоном. У перших двох матчах у воротах стояв Валентин Михайлов, а у заключних – Олег Жак. Найбільш активними були Юрій Калашніков, Євген Саричев, Олег Душин та Юхим Сприкут. Добре грали молоді спортсмени Володимир Михайленко та Олексій Кацман. Усі матчі проводилися при електричному освітленні, не завжди яскравому. Починалися ігри о 21-21.30 за місцевим часом або о 23-23.30 за московським. Стадіони маленькі, здебільшого не відповідали своєму призначенню. Правильніше було б назвати їх футбольними полями, оскільки місць для інших видів спорту не було. Два поля з чотирьох, на яких грала «Зірка», були у поганому стані та не мали трав'яного покриття.

Вільний час ми використовували для ознайомлення з визначними пам'ятками стародавньої країни. Скрізь, де ми побували, нас дуже тепло приймали та дарували пам'ятні сувеніри. Ми також не залишилися у боргу перед гостинними італійцями. Багато хто з них ще довго зберігатиме наші вимпели, значки та сувеніри.

І, нарешті, поставить крапку у цьому чудовому оповіданні легендарний форвард «Зірки», заслужений тренер України Олексій Йосипович Кацман:

– Я схиляюся до того, що ця поїздка була організована з ініціативи нашого облрадпрофу, секретар якого Лев Рвуглів був великим шанувальником футболу. Мабуть, невипадково саме він і поїхав разом із нами. Чесно кажучи, одразу не повірив, що я, 17-річний пацан, який лише перший сезон був у команді, можу поїхати до Італії. А вдома залишилися Юра Панов, який порушив спортивний режим, і адміністратор Лев Кагарлицький. Для мене все це було немов у казці.

Спочатку побували у Сандунах, які до цього бачив лише у кіно. Зробили враження ці величні статуї, лежачки, чудова парилка та послужливі банщики, які тут же пропонували відвідувачам різноманітні закуски, у тому числі червону ікру, а також горілку та пиво. До речі, і вдома старші товариші, серед яких величезними шанувальниками лазні були Анатолій Кравченко, Євген Саричев, Олег Душин, Роберт Кликов, завжди брали мене з собою у лазню, бо я міг добре пройтися ним віником і зробити класний масаж. Але той похід у легендарну московську лазню, звісно, стоїть особняком. А ось відвідування «Лужніков» пам'ятаю невиразно. Хоча на матчі «Торпедо» ми справді були всією командою.

Коли прилетіли до Італії, одразу зрозумів, що італійці – дуже живий, стрімкий, балакучий та гостинний народ. Нас тепло зустріли та повезли на вечерю. Ми точно були, як селяни, оскільки шаленіли від кількості столових приладів, які не знали, як використовувати. Підглядали, що і як робиться за сусідніми столами, і потихеньку освоїлися. Я одразу зазначив, що на столах стоїть вино, але ми з Володею Михайленком, як наймолодші, пили солодкий напій «Аранчатто» та дуже смачну мінеральну воду. Хоча потім, коли грали з робочою командою, ми собі дозволили випити вина із суперниками у теплій дружній обстановці. А годували нас скрізь дуже ситно та смачно. Причому це був шведський стіл. Ось на першому банкеті везли на візку апетитну свинку, і кожен брав собі шматочок за смаком та бажанням. Офіціанти завжди були напоготові, постійно забирали тарілки і ставили чисті. Ще здивувало те, з якою швидкістю працювали офіціанти, все роблячи так, що ми й оком не встигали моргнути.

Особливих інструкцій нам ніхто не давав. Не скажу, що почувалися закріпачено, але далеко від готелю намагалися не відходити, бо боялися заблукати. Бентежило лише те, що ми були всі в однакових костюмах, як близнюки. Ще запам'ятав дуже смачне італійське морозиво, яке купували самотужки. Грошей нам поміняли небагато, але, чесно кажучи, я б і без грошей поїхав. Адже не було жодних турбот, тебе годують, скрізь возять – тільки грайся.

Якщо говорити про зіграні матчі, то скажу, що італійці не очікували побачити таку класну команду. Знали б – напевно, виставили б проти нас серйозніших конкурентів. А колектив у нас тоді зібрався, справді, дуже пристойний. Але не скажу, що нічия та дві перемоги далися нам легко. А програвати ми нікому точно не збиралися та провели всі матчі на дуже хорошому рівні. Що здивувало, то це якість полів, на яких грали. Ні про який трав'яний газон навіть не йшлося. Причому в Італії на таких практично земляних полях грали не лише з нами, а й у своєму чемпіонаті. Майже всі стадіони були огороджені сіткою, а ми грали досить пізно, коли вже сутеніло. Глядачів на всіх матчах було чимало, а вболівали італійці відчайдушно. Але жодної агресії щодо нас не було. Тоді я зазначив, що італійці розуміються на хорошому футболі і визнають силу суперників. А в нас просто спіймав кураж Юхим Сприкут, якого стримати було практично неможливо.

До речі, з Фімою був пов'язаний курйозний випадок. Ми зайшли до взуттєвої крамниці, де купували туфлі. Коли вже зробили покупки, господар наполягав, що хтось придбав дві туфлі на одну ногу. Але ніхто в це не повірив. Коли ж повернулися додому, саме у Фіми Спрікута виявилися дві ліві жіночі туфлі. Ох, його потім і «травили»... А на фабриці готового одягу, пам'ятаю, я придбав собі болоньєвий плащ, вони тоді були дуже модними. Ну, це я молодий, а деякі найбільш заповзятливі партнери затарилися аж по 15 штук. Ще пам'ятаю, як Володя Михайленко, запізнюючись до відбою, переплутав вхід і мало не пробив головою скляні двері, що відчинялися автоматично. Вони були прозорі, і нічого подібного до Союзу ми ще не бачили.

А хіба можна забути екскурсії до Риму та Флоренції, де побували у всіх головних історичних місцях? На мене величезне враження справили руїни Колізею та площу Святого Петра в Римі, де ми стали свідками виступу Папи Римського. Такої кількості людей я у житті ще не бачив. Ми з Володею Михайленком лежали в готелі і питали один одного: «А ми, щоправда, в Італії?» – і навіть жартома щипали один одного. Нам навіть ніколи було звертати увагу на італійських дівчат, коли навколо були такі чудові міста. А ще ми ходили до кінотеатру, де дивилися якийсь бойовик. Там нас налякав величезний негр, коли ми натиснули не на ту кнопку. Нам, молодим, все було цікаво, а старші хлопці такої активності не виявляли і більше часу проводили за грою в карти. Не знаю, може, ветерани собі щось дозволяли, але жодних скарг і претензій не було.

Думаю, всі б зараз сказали, що все промчало, як одна дуже щаслива мить. Але, зізнаюся, навіть у думках не залишилося в Італії. А от щоб ця казка тривала довше, дуже хотілося. До речі, якби не встигли вчасно відлетіти, то могли б просидіти в Італії ще тиждень. Нам потім казали, що пішли страшні дощі, і була нельотна погода. А ми проскочили, але потрясло нас у повітрі пристойно. Що цікаво, ми одразу ж, не заїжджаючи додому, вирушили на календарну гру до Луцька. І там, на хвилі ейфорії, були нещадно биті суперниками – 1:5. Але хіба це могло нас засмутити, якщо ми побували, як у космосі? Слово честі, цю поїздку я з трепетом згадую досі. Велике вам спасибі за те, що повернули мене в ту фантастичну італійську казку.
Спогади записав Юрій Ілючек, "УЦ".

Read 6695 times

Написати коментар

Правила додавання коментарів


FORM_CAPTCHA
Оновити Captcha