Print this page
Понеділок, 09 жовтня 2017 17:43

Олександр Іщенко: «Зірка» для мене, як і раніше, рідна…»

Автор: 
Rate this item
(2 votes)

Ексклюзивне інтерв'ю для нашої газети колишнього гравця та головного тренера кірівградської “Зірки” Олександра Іщенка.

З нашого досьє:

Іщенко Олександр Олексійович – радянський футболіст, захисник, тренер. Заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури та спорту України.

Народився 3 вересня 1953 року у Кременчуці, але у дитинстві разом із батьками переїхав до Запоріжжя. Вихованець місцевої СДЮШОР «Металург». З 1970 - гравець дублюючого складу запорізького «Металурга». 1971 року призваний на військову службу, під час якої виступав за дубль одеського СКА. Після демобілізації став гравцем кіровоградської "Зірки". Виступав за кіровоградців до 1975 року, у складі команди двічі ставав володарем Кубка УРСР. Під час виступів у «Зірці» з червоним дипломом закінчив факультет фізичного виховання Кіровоградського педагогічного інституту ім. А. С. Пушкіна. Після цього перейшов до житомирського «Автомобіліста», де грав до завершення професійної кар'єри. 1981 року, у віці 28 років, через проблеми зі здоров'ям, завершив виступи. Потім прийняв пропозицію очолити аматорську команду «Гаманець», що представляла паперову фабрику з міста Малин Житомирської області, де до 1984 року обіймав посаду тренера-гравця.

З 1985 року - головний тренер житомирського "Спартака". У Житомирі працював до 1993 року. 1994 року призначений головним тренером кіровоградської «Зірки НІБАС», яка виступала у Другій лізі чемпіонату України. Під його керівництвом команда у 1995 році вийшла у Вищу лігу та у дебютному сезоні посіла 6-е місце. У 1996-1997 - головний тренер молодіжної збірної України. Потім, на короткий період, залишив Кіровоград, але повернувся до «Зірки», багато в чому на прохання вболівальників, і двічі поспіль, у сезонах 1998-99 та 1999-2000 років, виводив команду до півфіналу Кубка України. Після цього працював у «Таврії», «Прикарпатті», «Кривбасі», «Карпатах», «Іллічівці». Загалом у найвищому українському дивізіоні провів 205 матчів. У сезоні 2003-2004 тренував казахський "Актобе". З 2004 по 2006 роки очолював комітет збірних Федерації футболу України та входив до тренерського штабу молодіжної збірної України, яка у 2006 році здобула срібні нагороди на чемпіонаті Європи. З 2011 року – старший тренер дитячо-юнацької футбольної школи київського «Динамо». Також працює футбольним експертом на українському телебаченні.

  • Олександре Олексійовичу, чи можна сказати, що наше місто стало для Вас рідним?

  • Безперечно. Футбольні університети я пройшов у футбольній школі запорізького "Металурга". Виступав за дубль запорожців, а потім, якщо можна так сказати, проходив армійську службу у складі одеського СКА. А запрошення перейти до «Зірки» отримав від відомого тренера Віктора Степановича Жиліна, який багато зробив у тому числі й для становлення кіровоградського футболу. Я одразу потрапив на півфінал, а потім і на фінал Кубка УРСР, який зіграв у Києві 18 листопада 1973 року, де ми з рахунком − 1:0 переграли івано-франківський «Спартак». Потім пощастило і вдруге, вже під керівництвом Олексія Расторгуєва, здобути цей престижний трофей. Та й те, що саме у Кіровограді закінчив факультет фізичного виховання місцевого педуніверситету, відіграло певну роль у моєму професійному становленні. Я не кажу вже про ті успіхи, яких пощастило, разом з хлопцями, добитися як головний тренер «Зірки НІБАС», та й пізніше, коли команда стала називатися просто «Зіркою». Отже, Кіровоград завжди залишається у моєму серці і мені приємно сюди повертатися, зустрічатися з друзями та згадувати чудовий переможний час.

  • А Ваш візит має десь сумний відтінок?

  • На жаль це так. Я дуже важко сприйняв звістку про смерть мого друга і соратника Олексія Кацмана. Але попрощатися з Аликом у день його поховання не вдалося, бо, за своєю роботою, був за кордоном. І ось, коли приймав іспити у Центрі ліцензування у свого колишнього підопічного, а зараз головного тренера «Зірки» Романа Монарєва, попросив, щоб адміністратор клубу Ігор Резніченко передзвонив мені і ми домовилися про те, щоб на 9-й день після смерті Аліка ми зустрілися тут, у Кропивницькому. Я не міг не віддати данину пам'яті людині, яка, напевно, як ніхто інший був відданий кіровоградському футболу і залишився вірним улюбленій справі до останніх днів свого життя. Ось сьогодні на могилі Олексія Кацмана ми з друзями домовилися зробити все можливе для увічнення пам'яті цієї яскравої та неперевершеної у своєму вмінні любити життя людини.

- Що можете згадати зараз про Олексія Кацмана?

- Про нього можна розповідати годинами. Завжди в Олексії мала відкритість, адже він не вмів крутитися і завжди говорив те, що є насправді. Та й робив те, що вважав за правильне і необхідне. А яким гумористом він був – не передати словами. Таким він і залишиться у пам'яті всіх, хто його знав та любив. Нам довелося разом пограти лише один сезон у переможному 1975-му, і можу зазначити, що Кацман був не лише класним бомбардиром, а й справжнім командним гравцем, який готовий зробити все для перемоги рідної «Зірки».

Але мені запам'ятався епізод, коли я вже залишив «Зірку», і 1976-го року перейшов, на пропозицію того ж Віктора Жиліна, до житомирського «Автомобіліста». Так от, здається, в 11-му турі ми грали в Кіровограді. Перед грою Алік покликав мене туди за легкоатлетичний манеж, де зараз Фітнес-центр. І тут він мені каже: «Саню, давай домовимося з тобою». Я відповів досить жорстко: "Про що?". Але він, як завжди, розсміявся і запропонував домовитися, що не падатиме без потреби, а я не буду його «підготувати» ззаду. Чого гріха таїти, міг я небезпечних форвардів суперників, непомітно для арбітра, «покусати» по ахіллах та литкових. Але тоді ми уклали мирову угоду, якої дотримувалися в протистояннях між собою сезону, напевно, чотири, ведучи чесну боротьбу без, як кажуть, «маленьких футбольних хитрощів».

- Для молодого покоління любителів футболу згадайте, чим була сильна та «Зірка» 70-х років минулого століття?

- Насамперед, величезною відповідальністю перед уболівальниками. Ось ми зараз «б'ємо в літаври» і радіємо, коли на матчах київського «Динамо» із «Шахтарем» зібралося, здається, 8 тисяч глядачів. А ви подивіться на статистику відвідуваності Зірки в ті роки. Тут на стадіоні на кожному матчі буквально яблуку не було де впасти. Зрозуміло, що всіх футболістів знали в обличчя, а лідерів таких, як Кацман чи Касьонкін та інших обожнювали і готові були носити на руках у моменти успіхів. Ну а якщо ми програвали, що, до речі, траплялося вкрай рідко, то особисто я три дні боявся у місті з'явитися. І не тому, що побоювався неадекватної реакції, а було просто соромно перед людьми, які вірили в команду і підтримували її до самозабуття. Ми жили на П'ять-П'ять у гуртожитку, а харчувалися навпроти в будинковій кухні у підвалі. У нас були талони по 4 рублі 80 копійок. Так от, у разі невдач, швиденько перебігали через дорогу і швидко поверталися назад. І ось уже на наступний матч виходили з величезним бажанням реабілітуватися, аби чесно дивитися кіровоградцям у вічі та почуватися повноцінними громадянами цього міста. Адже зараз футболістів теж дізнаються, але громадська думка мало кого хвилює. І це дуже погано. Гравці повинні відчувати, що грають для вболівальників, без яких футбол неможливий.

- Ви, разом з Олексієм Кацманом, стали творцями нового зльоту кіровоградського футболу, коли фактично створили «Зірку НІБАС» та досягли з командою чудових результатів.

- Так, Аліку я відразу запропонував стати начальником команди, враховуючи його приголомшливу комунікабельність, вміння згладжувати конфліктні ситуації та загальну любов до нього як до людини. Це мене дуже багато хто не любив і навіть дехто ненавидів, а Кацмана справді любив. І ті, хто виступав проти мене завдяки Кацману, працювали на благо футбольного клубу «Зірка НІБАС». А ще він привів до мене юного Ігоря Резніченка, порекомендувавши на посаду адміністратора команди. Я знав Ігоря як футбольну людину, талановитого гравця, який змушений був закінчити кар'єру через важку травму. Але це був інший рід діяльності та велика відповідальність. Проте Олексій Йосипович переконав мене, що Леонідович упорається. І, як бачите, справляється до сьогоднішнього дня, вірою та правдою є улюбленою командою. А в ті роки у нас все будувалося на вимогливості і, знову ж таки, величезної відповідальності. Радий, що разом ми змогли досягти дуже пристойних результатів.

- На чому ж будувався той приголомшливий зліт команди, яка «вихором пронеслася» з другої ліги до еліти, де зайняла поки що найвище у своїй історії 6-е місце?

– О, це окрема історія. Пам'ятаю, як у готелі «Москва», який зараз називається «Україна», у Києві відбулася наша перша зустріч із дуже амбітним президентом клубу Василем Ковальським. Це було 29 грудня 1993 року. І тут мені відразу ж поставили завдання вийти з другої ліги до першої, а за рік пробитися до вищого дивізіону. Я глянув на турнірну таблицю, де «Зірка» знаходилася після першого кола на 8-му місці, а попереду було 8 матчів на виїзді та 7 у рідних стінах, запитавши: «Ви це серйозно?» На що почув відповідь, що для цього, за порадою колег, до мене звернулися. Після Нового року я вирушив до Кіровограда і першим зустрівся з Аликом Кацманом чи Кацюрою, як я його називав. Так ось, він мені чесно сказав, що з тими виконавцями, які були тоді, не тільки неможливо підвищитись у класі, а й можна вилетіти з другої ліги. Після пари тренувань я подався до Василя Ковальського, попросивши машину та кошти на поточні витрати.

І ось поїхав від Запоріжжя до Чернівців, збираючи по крихтах майбутній переможний склад. Ось так з'явилися тут 11 футболістів, у тому числі: Руснак, Олійник, який рано пішов із життя Гена Попович та інші хлопці. Пам'ятаю, як два дні шукав у Жовтих Водах Юра Мартинова та знайшов його у місцевому барі під назвою «Жовтий». Такі вмовив Юрку переїхати до Кіровограда, пообіцявши йому, заручившись підтримкою Василя Мухіна, «Жигулі» кращої моделі, ніж його старенька жовта «шістка». У підсумку виграли всі, а Мартинов не лише став кумиром кіровоградських уболівальників, але й досі залишається єдиним представником першої ліги, який зіграв у офіційному відбірковому матчі проти хорватів за збірну України. Іллю Близнюка запросив із Запоріжжя, де у майбутнього голкіпера збірної України виникли проблеми у стосунках із Анатолієм Томахом. Я був на матчі, де в перерві побачив, що Ілюха абсолютно зник. І відразу сказав своєму братові, що це наш гравець, після поєдинку чекав Близнюка біля під'їзду і за чотири години ми були вже в Кіровограді. І знову саме тут було дано поштовх чудовій кар'єрі, хоча повністю розкрити весь величезний потенціал Іллі завадила травма. Так от, разом із місцевою перспективною молоддю, запрошені в ході цього вояжу та трохи пізніше виконавці і склали той самий боєздатний колектив.

Нам, звичайно, пощастило, що тоді злилася воєдино абсолютна футбольна одностайність усіх зацікавлених осіб: мера міста Василя Мухіна, керівників області, вболівальників, які скучили за класним футболом, гравців, які прагнули постійно прогресувати і прагнули перемагати, і, звичайно, тренерського штабу. Це була приголомшлива футбольна аура, що дозволила нам, як ви правильно, сказали «вихором пронестися» другою, та й першою лізою. А я нагадаю, що конкуренція тоді була серйозною і ми з великим відривом випередили «ЦСКА-Борисфен» Володимира Лозінського та Михайла Фоменка, а також нікопольський «Металург» Павла Яковенка. Та й у вищій лізі пристойно «пошуміли», були грозою авторитетів, обігравали київське «Динамо» та «Шахтар» та дали шанс проявити себе багатьом класним футболістам. Цей незабутній був час…

- Ось Ви говорили про перспективних гравців, але й Андрій Русол, якщо не помиляюся, за Вас дебютував?

- Щоб ви не сумнівалися, нагадаю, що це був матч у Миколаєві, де тоді тренером працював Євген Кучеревський. І у перерві, за рахунку 0:0, я сказав Андрію, що він виходить на поле. Русол відразу став білим, як стіна. Лідери команди Льоня Федоров та Юра Мартинов на мене здивовано подивилися. І хоча турнірного значення результат цього заключного в чемпіонаті протистояння не мав, проте, хлопці хотіли закінчити турнір на мажорній ноті. А тут я кидаю у бій «зеленого» молодика – одного з наймолодших гравців в історії вищої української ліги. Але нічого – зіграв та каші не зіпсував. Щоправда, після матчу руки тремтіли в Андрія так, що він шорти зняти не міг. А на запитання Федорова: Ну як, молодий, вища ліга? − так нічого і не зміг відповісти.

Пізніше ми з Андрієм працювали разом у Кривому Розі та навіть конфліктували, коли він після тренувань їздив до Кіровограда. Але потім він зрозумів, що футболу потрібно віддаватися повністю і виріс у майстри найвищого рівня, до того ж став автором першого історичного голу збірної України у фінальних стадіях чемпіонатів світу.

До речі, футболку, в якій Андрій грав проти Саудівської Аравії, я таки випросив у колекцію. Але офіційно заявляю, що як тільки у вас з'явиться справжній солідний клубний музей, я передам цю футболку Русола на згадку про експозицію.

- З низки причин, ви, разом із колегами, змушені були виїхати працювати до Вінниці, але потім все ж таки знову повернулися вже до «Зірки». Чи не шкодуєте про те рішення?

- Анітрохи. Не вдаючись до подробиць, скажу, що мене змусили вперше покинути Кіровоград. А у Вінниці не все складалося успішно через політичні ігри тодішнього мера міста Дворкіса. Ми, до речі, у той час на кожному матчі тією чи іншою мірою рекламували кандидата в народні депутати, а зараз Президента України Петра Порошенка. Тож у популяризації постаті Петра Олексійовича я взяв участь. Але потім міський голова відкрито почав говорити, що підтримуватиме команду, якщо з неї прибрати Іщенка. А тут якраз керівник кіровоградського міськспортвідділу Олександр Куценко зателефонував і сказав, що вболівальники скандують моє прізвище та вимагають повернення. Ось я і «увійшов до цієї ж річки вдруге» і, знаєте, не шкодую. Незважаючи на невдачі у чемпіонаті, ми зробили все, щоб команду зберегти. Адже футболісти по півроку не отримували зарплати, а харчувалися по чотири особи на посудомийці ресторану «Весна», де в цей час точилися якісь банкети. Як вважаєте, мотивувати хлопців було дуже складно? Проте ми обіграли у чвертьфіналі Кубка України «Шахтар» у серії пенальті і вийшли до півфіналу, причому вдруге поспіль. До речі, за цей успіх ми разом здобули 5 тисяч гривень преміальних, а мене нагородили Почесною грамотою від Облдержадміністрації, яку теж й досі зберігаю. Не лукавлячи, можу сміливо сказати, що за тих умов ми зробили все можливе.

– А за сьогоднішньою «Зіркою» стежите і як Вам нинішній чемпіонат?

- Звичайно, стежу. І тішуся успіхів ще одного мого підопічного Романа Монарєва, якого зовсім молодим залучав до матчів основи у вищій лізі, та й засмучуюсь у разі невдач. Адже «Зірка» для мене, як і раніше, рідна. Ось на навчанні Романа обмінювалися думками і, якщо він вважатиме за потрібне, то врахує мої побажання. Я все ж таки думаю, що ми прийдемо до того, що відбудеться українізація нашого футболу. Я прихильник того, щоб українські гравці були потрібні і ми робимо і продовжимо все робити для того, щоб наші команди представляли реальну силу в Європі.

Через брак часу ми ще багато про що не встигли поговорити з Олександром Олексійовичем і хочеться сподіватися, що таке цікаве спілкування отримає своє продовження.

Юрій Ілючек, "Sportрепортер"

Read 898 times Last modified on Вівторок, 10 жовтня 2017 01:53

Latest from SportРепортер

Написати коментар

Правила додавання коментарів


FORM_CAPTCHA
Оновити Captcha