Вхід або Реєстрація | Забули пароль? |

Останні новини

Вівторок, 06 липня 2021 15:24

Євро 2020: Погляд очевидця. Свято продовжується…

Автор: 
Rate this item
(5 votes)

Сьогодні завершуємо цикл репортажів про закордонні спостереження та враження, в яких футбольні емоції та яскраві миті злилися воєдино.


І мер нам на допомогу

Минулого разу ми з вами домовилися зустрітися в Римі, куди були спрямовані всі наші помисли у разі перемоги збірної України над шведами. Але для початку хотілося б подякувати міському голові Кропивницького Андрію Райковичу, який після наполегливого прохання головного редактора «УЦ» знайшов можливість надати мені посильну допомогу, без якої поїздка до Бухареста, а потім і до Риму не була б такою насиченою та продуктивною.

І знову у Бухаресті

Отже, ви запитаєте: навіщо треба було повертатися до Бухаресту? Ну, по-перше, коли запитував бронювання на матч 1/8 фіналу в УЄФА (нагадаю, що акредитація діє у всіх містах, де проводиться чемпіонат Європи, але допуск на медіа-трибуну та на всі супутні заходи необхідно отримувати окремо) була ймовірність того, що збірна України вкотре зіграє у столиці Румунії. Але на щастя, фортуна пронесла нас повз збірну Франції. А чемпіонів світу дуже хотілося побачити наживо. І це була друга причина, через яку знову вирішив поринути в океан величезних, з погляду сприйняття побаченого, футбольних хвиль.

Так ось, зібравшись із силами та заручившись підтримкою друзів, колег та меценатів, знову вирушив у дорогу. А тут ще надійшла радісна новина від Букінга, який повернув мені всі кошти за невдале бронювання апартаментів під час першого бухарестського вояжу. Але це зовсім не виключило режиму економії, про який докладно розповідав у попередніх матеріалах. Саме з цієї причини вирішив уникнути перельоту і вирушив у дорогу автобусами. Оскільки до самого Бухареста, а не на перекладних, як повертався до Кропивницького, у конкретний день можна було доїхати з Одеси, то довелося здійснити подорож до Південної Пальміри. Ось тільки на потяг у червні сюди квитків не дістати. Отож і поїхав «Автолюксом» до Видубичів, а звідти вже на Одесу. І тут після шикарних комфортабельних автобусів побачив, що на Бухарест поїдемо маленьким «Мерседесом». Але хвилювання виявилися марними. Водії довезли із вітерцем (кондиціонером) під російські мелодрами, одна з яких була навіть на спортивну тематику. Я не те, щоб дивився, але хоч-не-хоч очей на екран спрямовувався. На українському та молдавському кордонах проблем не виникло. А ось на румунській - у нас ретельно вивчали антиковідні документи. І тут знову згадав добрим словом наших медиків Олега Рибальченка, Олександра Артюха, Ольгу Оперчук та тих, хто робив мені вакцинацію у 5-й поліклініці та підготували відповідну довідку. Ця довідка про вакцинацію стала перепусткою не лише через кордон, а й на матч плей-офф у Румунії.

Про скільки нам відкриттів дивовижних…

Я ще дорогою познайомився з цікавою родиною футбольних уболівальників, які намагаються відвідати бодай один поєдинок чемпіонатів Європи вже не вперше. Ну 2012-го, в Україні, це само собою, а потім ще була Франція 2016-го і ось тепер Румунія 2021-го. Квитки мої попутники брали заздалегідь і не відмовилися від своєї витівки, коли турнір перенесли на рік. При цьому у футболі чудово розуміється не лише Сергій, а й його дружина. З нею ми навіть обговорили можливі шанси збірної України у протистоянні зі шведами та трішки посперечалися про тактику португальської та бельгійської збірних, які саме проводили свою битву, коли ми перетинали три кордони. І ставка на бельгійців моєї опонентки виявилася виграшною, незважаючи на те, що Роналду з партнерами у цій дуелі виглядали краще. А ще в розмові на черговій зупинці ми не виключили можливість додаткового часу у грі французів зі швейцарцями. Але це говорилося швидше з побоюванням, бо цій дивовижній футбольній парі рано-вранці потрібно було відлітати на відпочинок далі кудись, здається, до Іспанії. Тож безсонну наступну ніч в аеропорту вони собі «наврочили». Я, чесно кажучи, не вірив у швейцарців і не мав рації. Це ж чемпіонат-сюрприз, де немає справжніх фаворитів. Що ще раз підтвердилося цього ж вечора, коли, здавалося, незламна Італія лише у додатковий час зламала опір непоступливих та організованих австрійців. Тоді подумалося, що за серйозного рівня конкуренції команда Манчіні має проблеми. Але так вийшло, що свій непереконливий матч на цьому турнірі проти австрійців зіграли не лише українці, а й «скуадра адзурра», яка незабаром розбереться із грізними бельгійцями. Але про це трохи пізніше.

Іншими очима

Я ж о шостій ранку в день протиборства французів зі швейцарцями прибув уже в такий рідний і звичний Бухарест. До речі, мій попередній тризірковий затишний готель, розташований майже біля стадіону, підняв ціни. І чотири зірки в центрі виявилися майже на дві тисячі гривень дешевшими. Тут я побачив, що Бухарест не такий депресивний і сірий. Може сонечко змінило сприйняття, а може більша присутність цивілізації без бомжів та бруду на зупинках транспорту. Щоправда, тут було далеко до стадіону, що викликало проблеми, коли вже після матчу вкотре заблукав у нічному Бухаресті о другій годині ночі. Таксисти без замовлення вести до готелю навідріз відмовлялися, поліцейські з моєю англійською не андестенд, вказуючи аби куди попало. І лише Убер врятував. Та й то тому, що водій був родом із Молдови, а інформація у мене російською. Ось він і надав дружню допомогу за 18 євро. Добре ще, що кошти списуються автоматично з карти, бо готівки в мене було вкрай мало. Але, на щастя, до готелю я все ж таки години о третій ночі дістався.

На тому ж місці…

До позитивних моментів можна віднести близькість мого готелю до Старого міста, де відбувався основний запал вболівальників. На це буйство французьких та швейцарських почуттів та емоцій мені вдалося потрапити години за чотири до початку гри. За емоційним розпалом цей розігрів, на мою думку, поступався українцям перед грою з Австрією. Але «Марсельєза» прозвучала а капела, як і наш гімн, у тому самому місці, але в інший день і годину. Було ще багато різних мелодій, щоправда більше за міжнародний, а не національний, як у нас характер. Ще була цікава розвага, коли під динамічну мелодію французи, а потім і швейцарці, ніби кидалися у хвилі та пливли на руках своїх колег. І знову не відчувалося жодної агресії та протистояння. Тут було справжнє футбольне братство.

Не кажи гоп…

Півтора тайму матчу хорватів із іспанцями дивився у кафе, розташованому на шляху до стадіону. До речі, рух транспорту тут перекрили ще за п'ять годин до стартового свистка. А ще у всіх крамницях заборонили продавати навіть пиво. У кафе можна було попити пінного тільки всередині. Але розпалених швейцарців таке обмеження не торкнулося. І вони співали та пили на вулиці. Чудо-ляп голкіпера «фурії рохи» Симона викликав сміх і подив у присутніх. Ну а коли рахунок став 3:1 на користь іспанців, то я спокійно вирушив на стадіон, забувши, що це чемпіонат автоголів, сюрпризів і краху фаворитів. Вже у прес-центрі подумав, що на екрані повторюють найяскравіші моменти, адже час поєдинку минув. Але потім Мората забив, а ті, хто вболівав за іспанців, прийшли в неймовірне захоплення. І тут я зрозумів, що пропустив найцікавіше, коли хорвати протягом двох останніх хвилин зрівняли рахунок. Щоправда, сил в овертаймі Модрічу з товаришами вистачило лише на початок, а потім хлопці Луїса Енріке все ж таки довели свою перевагу.

Не все те золото.

Ну а потім я отримав невимовне задоволення від гри французів. Тут допомогло те, що посадили мене не в медіа-сектор, а трохи нижче на додаткові місця. Ну, вирішили, мабуть, і не відмовляти, здається, єдиному українському журналісту, котрий вирішив висвітлити цей матч. Але й особливих умов нормальної роботи не надавати. Не думаю, що так би вчинили з англійськими чи італійськими колегами. А от із українським представником мас-медіа можна і за залишковим принципом. Так що робочого столу, розеток, монітора та іншого я втратив. Натомість просто дивився футбол і захоплювався тим, як творять на полі чемпіони світу. Адже по телевізору чи, коли такі суперники грають проти наших – ця найвища майстерність не впадає у вічі. А тут переміщення, культура пасу, техніка, швидкість та взаєморозуміння – просто вражали. Коли швейцарці швидко забили і потім протрималися цілий тайм, не було жодних сумнівів, хто на полі господар становища. Ось дивився на Погба, який начебто все робить кроком, і дивувався його баченню поля та вмінню віддати таку передачу, яку ніхто не зможе віддати. Або спостерігав за Канте, у якого, здавалося, сили ніколи не закінчуються. А Бензема з його фантастичною обробкою та вмінням зробити гол із нічого. І тільки Мбаппе з групи атаки почував себе цього вечора, якось незатишно. Ви скажете: а чого це я нахвалюю тих, хто програв? Але так буває, що яскраві творці, насолоджуються власним умінням і майстерністю, поступаючись міцним і самовідданим ремісникам. Не факт, що навіть у разі реалізованого пенальті, швейцарці змогли б утримати свою перевагу. Надто вже впадала в очі перевага в класі хлопців Дешама. Коли ж Погба створив свій шедевр, я навіть написав захоплений пост у Фейсбук, про те, наскільки французи хороші. Але, мабуть, і вони вирішили, що треба поберегти сили на іспанців. А на цьому турнірі ніхто не падає ниць перед фаворитами і таке поверхове та піжонське ставлення до конкурентів карається негайно. Лебле просто увімкнули холостий хід, кинувши грати в середині поля. І покарання було неминучим. Могли чемпіони світу не доводити справу до футбольної лотереї. Але фарт та неважлива гра Мбаппе, який ще й вирішальний пенальті не реалізував, зіграли за представників країни найкращих банків, годинників та сиру. Отже, головні фаворити, говорячи тенісною мовою, передчасно «зачохлили ракетки». І що цікаво з представників групи смерті перший раунд плей-офф не подолав ніхто. Наступного дня кампанію португальцям із французами склали ще й німці.

Не дуже радісний спокій

Напередодні німецько-англійського протиборства я ще раз відвідав імпровізовану фан-зону Бухареста у Старому місті. І тут уже все було мирно та спокійно. Офіціанти знову закликали відвідувачів, запрошуючи подивитися футбольний матч саме в їхньому закладі, де ще вчора все вирувало і виторг був приголомшливий. До речі, кава в Бухаресті дуже навіть непогана. Принаймні подвійний еспресо, який замовив, пам'ятаючи, що ввечері грають наші.

Обидва на Бу

І тут познайомився з офіціантом, який обслуговував тих французів, які летіли до Будапешту на матч своєї збірної, а опинилися в Бухаресті в день поєдинку українців з австрійцями. Як їх там пускали в літак – лишилося загадкою. Саме мій співрозмовник роз'яснив їм ситуацію та допоміг невдалим французам забронювати готель та дочекатися матчу своєї команди вже у плей-офф. Але радості цей поєдинок уболівальникам збірної Франції не приніс. Як не приніс радості шанувальникам німецької команди, які вболівали за свою збірну у вже згаданому кафе, матч із англійцями. Мені команда Льова сподобалася більше, але спадкоємці футболістів на цьому турнірі не видовищні, але дуже прагматичні. Підопічні Саутгейта забивають мало, але взагалі не пропускають. А тут англійці забили двічі, та ще й Гаррі Кейн уперше на турнірі відзначився. Тож потенційний суперник збірної України визначився. Залишалася справа за малим – пройти шведів.

І частка таки усміхнулася

І наші хлопці зробили це через біль та помилки, не без частки фарту. Але це була вже не та команда, яка безвільно поступилася австрійцям. На поле вийшли бійці, що горять бажанням перемогти. І нарешті, поряд зі стабільно класними Бущаном та Ярмоленком, ми побачили справжнього Зінченка. Ну і честь, і хвала тренерському штабу, який ризикнув перебудувати тактичну модель (три центрбеки з першою появою Кривцова, два опорники та два латералі із Зінченком ліворуч на звичній за «Ман.Сіті» позиції) що зумовило наш успіх. Ну а герой матчу Артем Довбик, який забив тоді, коли серія пенальті здавалася неминучою, точно не вийшов би на поле, якби не зазнала жахливої травми його тезка Бесєдін. Загалом, все зійшлося, якнайкраще. А я, після фінального свистка, зітхнув з полегшенням та радістю від того, що поїздка до Риму буде подвійно приємною. Ну і, звичайно, «Слава Україні» та інше у моєму виконанні у нічному Бухаресті голосно пролунало.

Римські не зовсім канікули

Переліт до Риму пройшов нормально. До речі, летіли разом із журналістом та оператором телеканалу «Футбол», які теж не мали можливості поїхати до Глазго та вболівали за збірну України у Бухаресті. Але хлопці виявилися не дуже схильними до спілкування, і я не нав'язувався. Після прильоту до Вічного міста у мене запитали тест, який передбачливо, незважаючи на довідку про вакцинацію, зробив у Бухаресті та, подивившись на акредитацію, без проблем пропустили. А потім колеги та друзі закидали дзвінками та повідомленнями з питаннями: як мені вдалося прорватися? Тут зрозумів, що варіант із Бухарестом виявився правильним, оскільки приїхати з України було б складніше.

До матчу залишалося аж три дні, і я вирішив провести їх з користю для загального розвитку. Готель забронював скромненький, але не так далеко від стадіону. Ну і, як виявилося, за п'ятнадцять хвилин ходьби від Ватикану. Вже першу вечірню прогулянку я майже до нього дійшов, сам того не знаючи. Вранці наступного дня вирушив на заброньовану за день до цього на Букінгу екскурсію, що курсує по колу з певним місцем зупинок, спеціальним туристичним шатлом. Таке задоволення коштує 25 євро. Ну, писали, що броня на 24 години. Але добу зрозуміло він не їздить, а завершує роботу о пів на сьому вечора за місцевим часом (на восьму по Україні), що принесло мені певні проблеми. А поки що потрібно було знайти місце зупинки. Оскільки я не дуже андестенд, то, як завжди, пішов методом спроб та помилок. За попереднім досвідом знав, що Ватикан має мати російськомовні гіди, які мені допоможуть і розкажуть. Я в цьому переконався ще, коли на шляху на Олімпіаду Пхенчхан ми з моїми друзями Лєнею Веселковим та Любомиром Луканюком летіли через Рим із ночівлею в столиці Італії. Тоді, незважаючи на зливу, на площі Святого Петра яблуку не було де впасти. І кожного, хто проходить повз, приваблювали і зазивали різними мовами. Ми тоді обійшлися без екскурсовода. Льоня був у Римі не вперше і коротеньку пішохідну екскурсію від Ватикану через фонтан Треві до Пантеону для нас провів. Піцу та пасту ми теж тоді покуштували. Ну і смачне римське морозиво спробували.

Зараз же було спекотно, а туристів, м'яко кажучи, обмаль. Перша ж дівчина, яка закликала туристів, говорила російською. І я не лише дізнався про місце зупинки свого шатла, але ще й забронював наступного дня екскурсію в музей Ватикану. І про це своє рішення анітрохи не пошкодував.

На екскурсії ти можеш вийти на будь-яку з восьми зупинок. А потім, познайомившись із красою, продовжити шлях наступним автобусом. Я вирішив подивитися на Колізей і, якщо вийде потрапити усередину. Бо вперше ми не мали такої можливості. Але в касах квитки не продаються лише онлайн. І тут, як уже не раз у цій поїздці, на виручку мені прийшло українське екіпірування та наші співвітчизники, які живуть та працюють в Амстердамі, Бухаресті і ось тепер – у Римі. Оксана, яка вже років сім живе в Римі, сама звернулася до мене з пропозицією про допомогу в придбанні онлайн-квитка в Колізей. І це був один із рідкісних випадків, коли платити довелося готівкою, в яких тут немає особливої потреби. Банківські картки приймають практично скрізь. Але зараз за 20 євро готівкою я отримав тикет не лише в Колізей, а й у Римський Форум. Щоправда, у Колізеї я не мав доступу до нижніх приміщень, де жили гладіатори. Але й так загальне уявлення від цієї монументальної будівлі отримав. Вражає. От тільки не зрозумів, де тут боролися, а гіда, щоби розпитати в мене не було.

У римському Форумі, який був центром життя стародавнього Риму, де вершилося правосуддя та вирувала торгівля, теж усе дихає давниною. Навіть не віритися, що все це збереглося відтоді до наших днів. Загалом, відеоматеріалу для циклу програм SportUI, присвяченого навколофутбольним євровраженням та спостереженням зняв дуже багато. Буде що розповісти і головне показати. А цього вечора я ділився своїми враженнями для радіослухачів «Футболоманії» на «Радіо Промінь». Як виявилося, що нас у Римі дуже мало і будь-яка інформація з перших вуст знахідка. Ось я намагався не відмовляти у коментарях одеському «7-му каналу», телеканалу «Київ» і зараз моїм добрим товаришам-радійникам Вадиму Корженку та Олександру Монзолевському. Щоправда, через пряме включення пропустив останній туристичний шатл, які, виявляється, ходять до половини сьомого, і добирався рейсовим автобусом. Добре, як і в інших містах, акредитація надає право на безкоштовний проїзд.

Дивовижне поруч…

Що здивувало в перші два дні – це відсутність ознак матчу, що наближається. Ну, не зустрічав я ні українських, ні англійських уболівальників. Виявляється, наш шлях до Риму, як і в Амстердам, був закритий з причин. А шанувальникам наших суперників теж анулювали квитки, придбані після 26 червня, через новий британський штам вірусу. Зі спостережень кинулося у вічі, що Рим місто мопедистів, як Амстердам велосипедистів. І великих автомобілів тут узагалі не бачив. Вони просто не розминуться маленькими вуличками. Цікаво, що фасади будинків тут практично скрізь однакові. Це вимоги місцевої влади, без дозволу яких нічого міняти не можна.

А вечорами римляни дружно йдуть у кафе. Таке враження, що вдома вони не вечеряють. І ще вони дуже люблять морозиво. Спеціальних кафе тут дуже багато. При цьому ти платиш тільки за склянку і вибираєш морозиво з багатьох сортів. Це чудово смачно. Будете в Римі обов'язково спробуйте. А пасту та піцу я раніше куштував. Та й не особливий я шанувальник такої їжі. Та й у Римі дуже люблять собак. Причому вигулюють своїх улюбленців по двоє, а то й по троє. Можливо, тут спеціально наймають людей, які вигулюють домашніх вихованців.

Назад в епоху Відродження

Передматчевий день практично повністю провів у Музеї Ватикану. Я блукав і насолоджувався творами людських рук п'ять з половиною годин. Жаль тільки, що Апполона Бельведерського не побачив. Його реконструюють. Ну а фрески Рафаеля та Мікеланджело, античні та сучасніші скульптури, гобелени, географічні карти, картини Шагала, Кандинського, Далі, Матісса, ван Гога та інших великих майстрів живопису та архітектури просто зачаровують. Ну і атмосфера, і краса Секстинської капели, де, до речі, на відміну від інших залів, заборонено фото та відеозйомку, ні з чим не порівнюватись. Тут ти потрапляєш до іншого, незнаного раніше, світу і розумієш всю велич майстрів епохи Відродження. До речі, дуже символічно виглядало те, що вже на виході красується фото, де Папа Римський зустрічається з футболістами. На цьому ж стенді різноманітні спортивні презенти Понтифіку

І тут наші…

І що цікаво тут я зустрівся та поспілкувався з двома юними колишніми кропивничанами. Микита Колос живе з батьками та навчається у Польщі, а Катерина Балабан здобуває освіту у Швейцарії. Микита із батьком приїхали спеціально на матч. До речі, з Євгеном Колосом, котрий нещодавно переїхав на постійне місце проживання до Польщі, ми зустрічалися і перед поєдинком в Амстердамі. Катя зі своєю львівською подругою приїхала на екскурсію, але також дуже хотіла підтримати українську збірну на стадіоні. Але квитки дістати практично неможливо. Я ще приємно було почути, що колишня землячка впізнала мене за голосом, який чула, коли ходила разом із татом на стадіон повболівати за «Зірку».

Пряма дорога до арени

Я ж, насолодившись красою, лише ввечері пішки від Ватикану прогулявся близько сорока хвилин до «Стадіо Олімпіко». Благо, дорога пряма і я йшов, навігатором, практично нікуди не згортаючи. Щоправда, на тренування нашої збірної не встиг. Моя вакцинація нікого тут не переконала і довелося робити черговий експрес-тест. Добре, що лабораторія розташована поряд зі стадіоном, а не як у Амстердамі на краю світу. До речі, поруч із Олімпійським стадіоном розташований знаменитий тенісний корт, де проводиться ґрунтовий турнір серії Мастерс. Ну і взагалі теніс тут люблять, оскільки всі довколишні аматорські корти були заповнені гравцями різного віку.

Коли радість на всіх одна…

Увечері Євген та Микита Колоси запропонували поїхати на площу Венеції, де розташована головна фан-зона Риму. Там на великому екрані, якраз транслювався матч із Санкт-Петербурга (ох, цей Платіні з його форматом) де італійці билися за півфінальну путівку з бельгійцями. Дорогою мої нові друзі розповіли, що квитки на матч брали майже вп'ятеро дорожче за номінал у спекулянтів в інтернеті. УЄФА тільки на один день відкрила онлайн-платформу з продажу тикетів і відразу закрила. У фан-зону моїх супутників не пустили. Мені акредитація дозволяла пройти, але з почуття солідарності вирушив разом із хлопцями на пошуки паба, де можна було доглянути поєдинок. Дві спроби не мали успіхів, оскільки все було забито. І лише з третього разу, коли до кінця матчу залишалося хвилин вісім, ми таки впросили пустити нас до ірландського пабу. Ох, як бурхливо італійці реагували на кожну вдалу дію своїх футболістів і як обурювалися, коли рефері приймав рішення на користь бельгійців. Ну і те, що діялося після фінального свистка, який сповістив про перемогу «скуадри адзурри» з рахунком 2:1, складно передати словами. І це ви теж побачите у програмі «SpotUI».

Англійський прогноз

А ми ще до того ж знайшли тут у пабі англійця, якого важко вмовили на інтерв'ю. Як перекладач виступив Микита. Представитись англійський фан, який працює в Прибалтиці, відмовився. Потім, вже після закінчення розмови, він ще перевіряв ще раз ні з британського ми ЗМІ. Вони там прикидаються іноземцями, а потім видають свої сюжети з інтерв'ю в ефір, виставляючи співрозмовників у непривабливому світлі. Але все ж таки коротка розмова вийшла і англійська інкогніто сказала, що майбутній матч для його команди не стане легкою прогулянкою. Українці вже показали свій характер і втрачати їм особливо нема чого. Хоча, окрім Шевченка, назвати когось із нашої команди не зміг. Англієць поставив на перемогу команди Гарета Саутгейта з рахунком 2:0. А головними претендентами на перемогу назвав все ж таки італійців. І символічно, що саме в цей момент на екрані показали Роберто Манчіні, котрий не стримував сліз.

Форца, Італія

А нічний Рим поринув у радісну переможну феєрію. Машини сигналили, люди скандували і дуділи в дудки, і на обличчях римлян світилися щасливі посмішки. У цей момент подумав, що дуже хотілося б, щоб така ж непідробна радість виплеснулася на вулиці українських міст після перемоги над англійцями. Хоча, судячи з передмачової прес-конференції Андрія Шевченка, який розплився у надмірних компліментах суперникам, страх перед конкурентами у нас був присутній. Не дарма ж Олександр Зінченко сказав, що для перемоги всім потрібно зіграти найкращий матч у своєму житті.

Сумне тріумфування

Розумію, що мій погляд на виступ збірної на Євро 2020 відрізнятиметься на тлі загального захоплення. Адже після розгрому від англійців у чвертьфіналі з рахунком 0:4 команду Андрія Шевченка в Україні зустріли, як героїв. Так, це найкращий виступ національної команди у фіналах європейських чемпіонатів, куди ми не так часто за 30 років Незалежності потрапляли. Це безумовний успіх із погляду результату. Але сумний осад не тільки від останнього матчу, а й від гри синьо-жовтих загалом залишився.

Усі прогнози фахівців про легку прогулянку збірної Англії у протистоянні з українцями справдилися. У нашої команди не вистачило настрою, концентрації та майстерності для того, щоб гідно протистояти супернику такого рівня. Українці виявилися вихолощеними у моральному та фізичному плані, не показавши своїх вольових якостей. Англійці фактично зробили гру на початку першого тайму, коли швидко забили та поламали план тренерів нашої збірної. Але тут ми ще виглядали конкурентно. А потім за дві стартові хвилини другого тайму для нас усе скінчилося. Ми й так, як показала гра, стрибнули вище за голову. Інша справа, що дали привід критикам, які говорили про наші слабкості та не вміння відновлюватися в короткий термін. Ми не готові до такого матчу ні ментально, ні фізично. Цей поєдинок був програний ще до початку роздягальні, коли не знайшлося психолога, здатного вдихнути в гравців впевненість. І не можна сказати, що англійці показали щось надприродне. Вони просто чудово скористалися жахливими слабкостями конкурентів. Помилився і Шевченко, коли змінив шведську модель побудови гри, яка принесла успіх. Італійці, до речі, багато чекали від Малиновського та перед початком зустрічі дружно питали про його стан. Але Русан взагалі не потрапив у заявку через якусь несподівану травму.

А наші вболівальники продовжували підтримувати свою команду до кінця та не припиняли своїх зарядів. Вони цього вечора були значно кращими за тих, кого прийшли підтримати.

Які висновки можна зробити? Україна справді виявилася найслабшою командою з усіх чвертьфіналістів. Турнір був проведений нерівно з жахливими перепадами, з проблемами фізичного та психологічного настрою та з тренерськими прорахунками. При цьому, не без частки фарту, команда Андрія Шевченка досягла кращого результату в історії нашої участі у чемпіонатах Європи. Вимагати більшого за таких умов, коли косили травми та були проблеми з фізичним станом, було б неправильно. А ще я не зрозумів того колективного мазохізму з масовими переглядами, який влаштували, зокрема й у Кропивницькому, коли більшості було зрозуміло, що у чвертьфіналі українцям мало що світить. Якби такий сеанс загальної любові до футболу влаштували до матчу зі шведами – це було б ще зрозуміло. Ну чи на весь турнір, як це зробили у Римі. А так у нас це все сильно пахло любов'ю за вказівкою зверху, коли всі, так би мовити, в єдиному пориві, бо старший наказав. Ну та гаразд, це вже зокрема.

Зараз же хочеться повернутися до захоплення та хвалебних одам. Я теж був щасливий, коли наші хлопці вийшли до чвертьфіналу. А коли українську команду просто не помітили англійці, подумалося ось про що. Андрій Шевченко, пояснюючи поразку, говорив про слабкість нашого чемпіонату та нестачу кваліфікованих виконавців. Але хіба чемпіонати Данії, Чехії та Угорщини сильніші? Але збірні цих країн виглядали на турнірі набагато краще за українців. Тут річ у підготовці та психологічному настрої, коли ніхто не хоче, як у нас, задовольнятися малим. Вважаю, що для такої футбольної країни як Україна з нашими талантами вихід у плей-офф і навіть чвертьфінал найбільших турнірів має бути традицією, а не вдалим збігом обставин. А ми при двох поразках по всіх статтях і півтора нормально сирих матчах влаштовуємо овації. Ні, хлопців та тренерів безумовно необхідно було підтримати та подякувати. Але на такому райдужному фоні всі проблеми знову відійдуть на другий план і ніхто тверезого аналізу не робитиме. Не виключаю, що українських героїв Євро, яких, на мою думку, (якщо не брати до уваги Довбика, а говорити про турнір загалом) було чотири: Бущан, Ярмоленко, Яремчук та Зінченко з застереженнями, навіть нагородять. І все залишиться так, як є, коли сама участь у таких турнірах буде за щастя. Дуже хочеться помилитися, але...

Ну а я, завдяки такому спірному формату чемпіонату Європи, відвідав три чудові арени в Амстердамі, Бухаресті та Римі. Тут став очевидцем чотирьох поєдинків нашої збірної, а ще невдачі чемпіонів світу - французів і, можливо, завдав гру майбутніх чемпіонів Європи - англійців. Хоча мені до душі більше романтична Данія і одна з найкращих в історії своєї футбольної країни - збірна Італії. До речі, фантастичну радість італійців, після перемоги їхньої команди над бельгійцями, я теж бачив у нічному Римі. Ну і на півфінали та фінал до Лондона обов'язково вирушив би, якби не було англійських ковидних заборон. Повірте, ця футбольна європейська подорож була

непростим, але дуже пізнавальним та цікавим. І я намагався працювати так, щоб вам також було цікаво.

Юрій Ілючек, із Риму спеціально для «УЦ»

Автор і редакція «УЦ» дякують за постійну допомогу та підтримку справжніх меценатів та шанувальників спорту Сергія Максимова, Руслана Згривця, Олександра Павленка, Максима Березкіна, Олексія Олійника, Тиграна Хачатряна, Віктора Тюпу, Сергія Кузьменка та Юрія Гугленка, Грицая та Андрія Райковича за допомогу та сприяння у поїздці на чемпіонат Європи.


Read 473 times Last modified on Вівторок, 06 липня 2021 16:05

Написати коментар

Правила додавання коментарів


FORM_CAPTCHA
Оновити Captcha