Print this page
Середа, 04 грудня 2013 14:13

Хлопець із «шахтарським» серцем

Автор: 
Rate this item
(8 votes)

Сьогодні в гостях у «УЦ» ще досить молодий чоловік, життя якого спочатку нагадувало щасливу казку. Він займався улюбленою справою, бачив перспективу та наполегливо йшов до поставленої мети. Але певного моменту казка закінчилася, і нашому герою довелося вчитися жити по-іншому.

Але він подолав усі труднощі і зараз може дивитися у майбутнє з певним оптимізмом. Знайомтеся: вихованець академії донецького «Шахтаря», а нині перспективний тренер Кіровограда Ігор Плескач, якому є що згадати і чим поділитися з нашими читачами.

- Ігоре, як і коли ти зрозумів, що футбол стане твоїм головним життєвим пріоритетом?
- Займатися футболом я почав із шести років у школі кіровоградської «Зірки» у Вадима Всеволодовича Даренка та Олександра Анатолійовича Фундерата (нині директор академії ФК «Шахтар». – Авт.). Вже за півтора року тренувань під керівництвом Олександра Фундерата з дитячої команди ми перетворилися на справжній футбольний колектив. Наш тренер приділяв багато уваги командній грі, постійно наголошував на тому, що ми маємо бути єдиним цілим, можна сказати, сім'єю. Хоч усі були ще дітьми, але вже тоді прокидалося розуміння того, що все, чим ми займаємось – насправді дуже серйозне. А до мене розуміння важливості футболу та певної відповідальності прийшло у восьмирічному віці. Саме тоді я вже чітко поставив собі за мету стати професійним футболістом.

- Як ти опинився у системі донецького «Шахтаря»?
- У Кіровограді Олександр Анатолійович організовував для нас виїзди на всілякі міжнародні змагання – до Італії, Німеччини. Ми брали участь у турнірах у Москві, грали у чемпіонаті України. У чотирнадцять років в одній із таких ігор чемпіонату проти донецького «Металурга», коли наша команда боролася із донеччанами за вихід у фінальну стадію змагань, мене з Денисом Сінчуком помітили селекціонери криворізького «Кривбасу». Щоправда, наш тренер тоді не відпустив нас у Кривий Ріг. І буквально через рік ми також грали стикову гру, тепер уже із київським «Динамо». На цьому матчі були присутні скаути донецького "Шахтаря", яким наша гра сподобалася. Після гри вони підійшли, поговорили з нами, і вже за п'ять днів ми опинилися в академії донецького «Шахтаря»

- І почалося твоє футбольне «гірницьке» життя?
- До академії «Шахтаря» ми потрапили, будучи учнями десятого класу. У Донецьку, займаючись у клубній академії гірників, паралельно закінчували школу. Тільки й знали, що навчання, потім тренування, потім знову навчання. До речі, у нас не було жодного донецького футболіста, команда була складена виключно із приїжджих хлопців. Тренером у нас був Юрій Олександрович Бєліченко, який добре знайомий кіровоградським уболівальникам за виступами за «Зірку-Нібас» у 1995-97 роках. У «Шахтарі» буквально за місяць я зрозумів, що хочу грати на вищому рівні, ніж юнацькі змагання. Тому поставив собі наступну мету: потрапити у дорослу команду.

- Чи багато часу знадобилося, щоб здійснити задумане?
- Це сталося вже за два місяці мого перебування в Донецьку. Я непогано виявив себе на турнірі, присвяченому Дню футболу, в якому взяли участь команди ветеранів та академій «Шахтаря» та київського «Динамо». Вперше після нашого від'їзду до «Шахтаря» до Донецька приїхали батьки, тренери, щоб подивитися нашу гру проти киян. Наша команда футболістів 1983 року народження грала з київськими однолітками перед поєдинком ветеранів. Вперше довкола нас був такий ажіотаж, адже на трибунах зібралося близько дванадцяти тисяч глядачів. І так вийшло, що вже на 24-й хвилині гри я забив перший гол у ворота тоді ще динамівця Рустама Худжамова. Мені вдалося накрутити двох захисників та відправити м'яч у ближній кут. Після цього нашу перевагу подвоїв Руслан Левіга. Ну, а голи Адріана Пуканича та Дениса Сінчука принесли нам розгромну перемогу над принциповим суперником. На грі був присутній тренер «Шахтаря-2», який, на жаль, уже пішов із життя Віктор Васильович Носов, який запросив мене і ще кількох хлопців спробувати свої сили на зборах у «Шахтарі-2». Але із чудовим наставником попрацювати не пощастило. У цей же час було ухвалено рішення про створення з найкращих футболістів академії команди «Шахтар-3», яка отримала право виступати у другій лізі. І саме тут я зробив свої перші професійні кроки.

- Вони виявилися не надто легкими?
– Спочатку у «Шахтарі-3» я тренувався під керівництвом Олексія Дмитровича Варнавського. Однак незабаром команду прийняв ще один легендарний гравець "Шахтаря" Віктор Олександрович Грачов. Він був дуже жорстким та вимогливим тренером. Його увага до фізичної підготовки, уроки з контролю м'яча, гри один на один, теоретичні заняття, на яких ми переглядали відеозаписи матчів та розбирали помилки, відіграли у моєму футбольному становленні величезну роль. Саме Грачов, до речі, наполіг, щоб я змінив свій 5-й номер на 11-й, під яким грав та забивав свої голи сам Віктор Олександрович.

Кар'єру в «Шахтарі-3» я почав впевнено, мені вдавалося багато, але при цьому я не переставав працювати над собою. Часто залишався після тренувань, відпрацьовував певні ігрові навички. Потім мене, Адріана Пуканича та ще трьох хлопців викликали до юніорської збірної України. Тут я зустрівся з нашим земляком Андрієм Русолом, який тоді грав за «Кривбас». На одному із закордонних турнірів у Німеччині Андрій Русол став найкращим захисником, а я – півзахисником. Пам'ятаю, здобуту мною тоді статуетку нині покійний Віктор Євгенович Прокопенко попросив здати до клубного музею «Шахтаря». Це окрилило та змусило працювати з подвоєною енергією.

– А «Шахтар-2» був уже на обрії?
- Мене як гравця юнацької збірної поступово почали залучати до другої команди. Загалом моєю фішкою були стандарти. Я часто забивав зі штрафних, бив усі пенальті, подавав кутові. Поступово якось непомітно я став повноцінним гравцем другої команди.

По-справжньому ж закріпитися в «Шахтарі-2» мені вдалося за Миколи Івановича Федоренка та Євгена Вікторовича Яровенка, коли поїхав на збір до Болгарії і завоював місце в основному складі. Дуже запам'яталися тренування Миколи Івановича. Весь час працювали над технікою, розіграшами, стандартами. Пам'ятаю, на офіційні ігри нам навіть завдання давали – атакувати за певною схемою, зробити за атаку вісім та більше передач, працювати через пас, контролювати м'яч. Я дуже вдячний Миколі Федоренко та Євгену Яровенку за те, що вони допомогли мені піднятися в майстерності як гравцю та «розбудили» у мені майбутнього тренера. Адже багато тренувань я тоді почав записувати, і це надалі мені дуже знадобилося. Хотілося б, щоб Микола Іванович подолав усі складнощі зараз у «Зірці» та вирішив поставлені завдання.

- Який мікроклімат був у тих командах «гірників», у яких ти грав?
– У нас були дуже згуртовані колективи. Граючи у різних командах «Шахтаря», я здружився з Адріаном Пуканичем, Євгеном Селезньовим, Андрієм П'ятовим. З ними і до цього дня чудово спілкуємося. Слава Богу, що у них все складається добре.

- За час перебування у «Шахтарі» чи зустрічався ти з президентом клубу Рінатом Ахметовим?
- Та було діло. Після ігор молодіжної збірної на базі «Шахтаря» під час тренування першої команди у мене відбулася розмова із Рінатом Леонідовичем. Він покликав мене та Костю Ярошенка, запитав нас, як справи, як у збірній, як самопочуття. Похвалив, що ми добре себе там виявили, ну і сказав, що ось вам поле, ось вам перша команда - дерзайте, пробивайтеся, відчиняйте собі двері.

- З кимось із легендарних «гірників» пощастило спілкуватися?
- Зі мною рази три-чотири розмовляв Віктор Євгенович Прокопенко. Він розповідав мені, як потрібно готуватися до тренувань з першою командою, як треба поводитися там, наводив приклади, що було багато перспективних футболістів, яким все легко давалося, але потім вони так і не змогли реалізувати свій талант. А ще Прокопенко просто не міг обходитися без гумору та випромінював життєрадісність. Жаль, що життя Віктора Євгеновича так рано і трагічно обірвалося. Але його слова про те, що кому дано – той швидко пропадає, а той, хто йде до вершини через терни, набуває успіху, я добре засвоїв.

- Чому так і не вдалося пробитися до першої команди «Шахтаря»?
- Виною всьому злощасні травми. Коли біля керма «Шахтаря» Невіо Скалу змінив Бернд Шустер, то мене, Костянтина Ярошенка, Євгена Селезньова та Сергія Кравченка почали залучати до тренувань із основною командою. Після тренувань часто залишався з одним із лідерів команди Звоніміром Вукічем, пробивали штрафні, на шоколадки грали хто більше заб'є. Звичайно ж, ті тренування дуже багато мені дали. І теоретичні заняття, де самі тренери нам говорили, щоб ми конспектували, адже в майбутньому це нам знадобиться вже в ролі тренерів чи футбольних агентів. Потім із основною командою ми поїхали на збори до Туреччини, де зіграли товариський матч із волгоградським «Ротором». Саме в тому поєдинку я отримав свою першу серйозну травму – розрив хрестоподібних зв'язок. Сім місяців пішло на відновлення, але все ж таки зумів повернутися на колишній рівень. Зіграв п'ять-шість ігор і отримав травму на іншому коліні. І на цьому, за словами лікарів, мені час було закінчувати. Після «Шахтаря» я ще пограв рік у вищій лізі чемпіонату Молдови в «Тілігулі», потім ще трохи «попилкував» у броварській «Нафкомі-Академії» та харківському «Геліосі». Але це було не те, і довелося остаточно розпрощатися з мрією – грати високому рівні.

- Але без футболу життя не мало сенсу?
- Після того, як «зав'язав» з футболом, два роки просто існував, не знав, що робити далі. Тільки потім наважився тренувати дітей-сиріт у Дитячому домі «Барвінок». Адже, граючи в «Шахтарі», часто з командою відвідував дитячі будинки, інтернати, і вже тоді малеча зачепила мене за живе. У цей період величезну роль у моєму житті відіграв Вадим Анатолійович Бондар. Цей чудовий футбольний тренер для мене, як другий батько. Саме він допоміг мені визначитись із роботою, а зараз саме з Вадимом Анатолійовичем я обговорюю тренування, і нещодавно разом ми їздили на стажування до Донецька.

За весь час роботи у Дитячому будинку «Барвінок» із командами 1996 та 2001 р.н. вдалося досягти певних успіхів. Але перш за все хотілося б подякувати всім тим людям, з якими пощастило працювати і які виявляли увагу до моїх вихованців, нашого будинку. Дякую за спонсорську підтримку моїм друзям-футболістам Андрію Пятову, Адріану Пуканичу, Євгену Селезньову, Олександру Чурилову, футболістам кіровоградської «Зірки». Діти постійно дзвонили, цікавилися дітьми, проводили з ними зустрічі, дарували спортивний інвентар. Завдяки такій підтримці футбольна команда Дитячого дому «Барвінок» мала можливість брати участь у чемпіонатах Кіровограда, різних міжнародних турнірах та навіть займала призові місця.

Думаю, що за три роки роботи із цими дітьми я зміг прищепити їм технічні навички роботи з м'ячем та футбольний інтелект. Ви подивіться, зараз у нас у збірній лише Ярмоленко та Коноплянка не бояться обіграти один в один. Я завжди навчав хлопців тому, що ми можемо програти, але своєю грою маємо домогтися поваги. Бувало, не все виходило, але з їхнім бажанням, працею, розумінням та самовіддачею ми справді досягли багато. Шкода, що Дитячий будинок переформатували на дитячий садок і можливості продовжити роботу більше не було.

- І чим плануєш зайнятися надалі?
– Нещодавно мені надійшла пропозиція від президента ДЮФК «Лідер» Ігоря Костянтиновича Хмельницького очолити дитячу команду хлопців 2006 року народження. Ось зараз саме проводжу набір дітей. Користуючись нагодою, запрошую майбутніх П'ятових, Коноплянок та Русолов спробувати свої сили у нашій команді. Тренування відбуваються у понеділок – о 14.00, четвер – о 17.00, неділя – о 15.00, за адресою: вул. В. Пермська, 7 (спортзал «Кіровоградобленерго»). Хочеться створити команду, яка показуватиме видовищний футбол, донести до цих малюків те, що я отримав від своїх тренерів із «Шахтаря» та збірної України.

- Хотілося б вам повернутися до «Шахтаря» вже у тренерській якості?
- Звичайно, є мрія повернутися до «Шахтаря». Але я вважаю, що мені треба ще попрацювати, набратись досвіду. Хочеться спочатку тут досягти успіху, заробити собі авторитет із цими дітками, проявити себе. Головне, що є куди прагнути.

Зазначу, що "Шахтар" не просто український гранд, це вже європейський гранд. Оскільки там побудовано всю систему тренувань, специфіку роботи тренерів, я вважаю, що це клуб із високим європейським рівнем. Для мене «Шахтар» – це все, та іншого клубу не існує. Я думаю, що гра нинішньої команди покращуватиметься з кожним матчем і «гірники» досягнуть поставлених на цей сезон цілей.

Розмовляли Андрій Мороз та Юрій Ілючек , «УЦ» .

Read 6310 times Last modified on Середа, 04 грудня 2013 15:30

Latest from SportРепортер

Написати коментар

Правила додавання коментарів


FORM_CAPTCHA
Оновити Captcha