Частина перша
Школа. Авіамістечко. Волейбол чи баскетбол?
Олег Бойко народився у містечку Чемерівці Хмельницької області Української РСР у сім'ї льотчика цивільної авіації. Батько починав працювати простим аеродромним техніком, потім навчався, здобув вищу освіту, йшов вгору службовими сходами, став бортінженером, потім головним інженером і завершив кар'єру головним бортінженером республіканського авіаційного управління. Відповідно, служба була пов'язана з переїздами до різних куточків Радянського Союзу. У середині 1970-х Микола Бойко отримав призначення на центральному аеродромі Ашхабада, сім'я разом із ним вирушила до Туркменії і до другого класу школи Олег пішов уже в Ашхабаді. Новий учень на зріст 167-168 см відразу привернув увагу тренерів з баскетболу та волейболу однієї зі спортивних шкіл міста.
– Якось, з інтервалом десь місяць, до нас до школи прийшов тренер з баскетболу, а потім – тренер з волейболу, – розповідає Олег Бойко, – один мій однокласник захотів займатися баскетболом, а я вибрав секцію волейболу. Потім ще довгий час ці тренери сперечалися між собою, чому я не пішов на баскетбол, хоча тренер з баскетболу прийшов до нашого класу раніше? Тренер з баскетболу неодноразово намагався «перетягнути» мене до своєї секції, але я продовжував займатися волейболом. Чому? Нещодавно почав розуміти, що це пов'язано з особистістю тренера Тофіка Аббасовича Гасанова. Мене тоді вразила ця спокійна та інтелігентна людина.
Я почав тренуватись, грати. Виступав за збірні Туркменії за віковими групами «кадети», «юнаки», «юніори». У Туркменії була одна команда майстрів, яка грала у першій лізі чемпіонату СРСР. Навіть у першій лізі в кожній команді грали, як мінімум, один або кілька майстрів спорту міжнародного класу, були волейболісти зі складу збірної СРСР, їх одразу можна було впізнати на майданчику. У дев'ятому класі школи, у 16 років, я вже виступав у складі цієї команди. Разом із клубом та збірними я об'їздив майже весь Радянський Союз, за винятком, можливо, Далекого Сходу.
– Як батьки ставилися до такого графіка своєї дитини-школяра?
– Нормально та в усьому мене дуже підтримували. Щоправда, я сам іноді починав приділяти тренуванням менше часу. Давались взнаки якісь відволікаючі чинники, що вели від занять. Тричі тренер приходив до нас додому, розмовляв зі мною, з батьками і щоразу знаходив потрібні слова, після чого все налагоджувалося, і я повертався до команди.
Для мене тренування ніколи не були на шкоду навчанню. З другого класу я був найкращим учнем у класі і закінчив школу з однією лише «четвіркою» в атестаті. Причому багато домашніх завдань я робив у громадському транспорті. Секція волейболу базувалася в іншому районі міста, зі школи на тренування я діставався тролейбусом, дорога займала хвилин 50-60. З тренування додому потрібно було добиратися з пересадкою, тому на дорогу йшло вже години півтори. Коли я їхав на тренування зі школи – робив домашні завдання, а коли повертався з тренування додому – читав книги чи з навчання, чи з художньої літератури.
- Виступаючи школярем за команду майстрів, ви не планували стати професійним спортсменом?
– Якось наша волейбольна команда два роки поспіль проводила підготовчі збори у Москві на базі ЦСКА. Ми грали спаринги з учнями волейбольних спеціальних класів ЦСКА, спочатку програвали, потім іноді вигравали, і я пам'ятаю розмови, що є можливість перейти до цього спецкласу. Більше того, у свій час батько навчався довго в Москві, я на кілька місяців переводився з Ашхабада до школи до Москви, і можна було спробувати перейти в спецклас ЦСКА, але я в принципі не був налаштований пов'язувати своє життя зі спортом.
Тренуючись та граючи в команді першої ліги, я не побачив нічого привабливого у кар'єрі спортсмена. Ким я хотів стати після школи? А як вважаєте, які ще були альтернативи у хлопця з авіаційного містечка? Лише авіація. Я та ще сім моїх однокласників – ми всі тоді були захоплені авіацією – після школи вступили до одного і того ж інституту: Київського інституту інженерів цивільної авіації (КІІГА, з 2000 року – Національного авіаційного університету). Деякі люди з тієї вісімки, до речі, досі в авіації.
Київ. Авіація. Волейбол. Армія
Олег Бойко: – Я не планував грати у волейбол на серйозному рівні і коли, після вступних іспитів, на інститут прийшов наказ-виклик командувати мене виступати за збірну Туркменії зі школярів, я нікуди не поїхав. Я вже знаходився в іншому місті, в іншій республіці, до того ж, не відновився повністю після важкої травми руки і не тренувався чотири місяці. Жодні змагання мене не цікавили.
В інституті була секція волейболу для студентів, і я вирішив займатися в цій секції для себе. Команда КІІГА виступала у другій лізі чемпіонату Києва з волейболу серед студентів. З першого курсу я відновив тренування і за рік став капітаном волейбольної команди інституту. Кілька разів ми вигравали другий дивізіон і виходили в перший, але ненадовго, переважно, волейбольна команда КІІГА знаходилася в середняках із 30 команд київського студентського волейболу.
І тут раптово уряд СРСР робить обов'язковою всім службу в армії, і у збройні сили стали забирати навіть студентів, які навчалися на військових кафедрах. На той час ще тривала війна в Афганістані і коли, під час проходження комісії у військкоматі, переді мною став вибір: чи служити у звичайних військах, не знаючи, куди тебе направлять чи грати у волейбол у СКА (Київ), спорт знову став важливим для мене. Довелося швидкими темпами форсувати фізичну форму та повертатися у великий волейбол.
Київський СКА виступав у першій лізі та був фарм-клубом команди Вищої ліги чемпіонату СРСР «Локомотив» (Київ). Тренував СКА олімпійський чемпіон Всеволод Володимирович Веремєєнко. Грали у СКА чи колишні волейболісти «Локомотива» – ветерани чи кандидати у гравці «Локомотива» – зовсім молоді хлопці. І в тих, і в інших були свої компанії, багато хто разом пройшов спортшколу, спортінтернат. Звичайно, людині збоку треба було всіма силами заробляти репутацію і хоча б якісь ігрові хвилини. Київський СКА був серйозною потужною командою, за кожну ігрову позицію там конкурувало 4-5 осіб (я грав на позиції основного приймаючого в захисній розстановці та як догравач – у нападі). Мені знадобився приблизно один рік на те, щоби завоювати місце в основному складі. На одному з армійських турнірів у Білій Церкві наша команда програвала по ходу матчу, тренер випустив мене на заміну, ми відігралися та здобули перемогу. Після того матчу я вже місце в основному складі не віддавав.
– Вам не пропонували перейти до «Локомотиву»?
– Місяця зо два я ходив на тренування «Локомотива», їхня база знаходилася прямо поряд з інститутом. Потрібно розуміти, що це команда Вищої ліги СРСР: тренуватись необхідно двічі на день майже щодня. Але навчання в інституті інженерів цивільної авіації настільки серйозна справа, що заняття, лекції, практикуми та тренування з командою Вищої ліги – речі, які абсолютно не поєднуються. Я просто не витримав би. Пройшовши обов'язкову службу в армії, я, як і раніше, не планував ставати спортсменом, тому, переговоривши з тренерами, я вибрав навчання в інституті.
Олімпійські ігри Бейсбол. Студент-тренер чемпіонів СРСР
Відслуживши в армії, Олег Бойко повернувся до Київського інституту інженерів цивільної авіації. Волейбол знову займався як хобі, для душі, іноді грав у теніс, якому навчився за час перебування в СКА. Ще в армії він познайомився з великою кількістю інших спортсменів, які проходили службу у Київському спортивному клубі армії. Вже після демобілізації якось звернув увагу, що багато знайомих спортсменів – представників видів спорту, що не перетинаються один з одним: тенісисти, легкоатлети, баскетболісти, гандболісти – почали виїжджати на одні й ті самі змагання в один і той же час. Наче їх щось об'єднувало.
– Ви вже двічі не збиралися стати спортсменом, але доля продовжувала підштовхувати до спорту. Як ви прийшли у бейсбол?
Олег Бойко: – Якось гуляв містом зі своєю майбутньою дружиною та вирішив показати спортивні арени СКА, де я проходив службу: там ціле спортивне містечко у центрі Києва. Зайшли до парку, і я чую, зі стадіону долинають якісь звуки гри. Пішли ближче, і я дивлюся – на полі багато моїх знайомих спортсменів з армійської служби, з якими після демобілізації не вдавалося зустрітися, бо вони кудись їздили на змагання. Виявилося, це був матч чемпіонату СРСР з бейсболу між київським «Битовиком» та СКА-Балашиха (Москва). Знайомі гравці розповіли, що почався активний рух розвитку бейсболу і, якщо мені цікаво, я теж можу займатися цим видом спорту, оскільки секція бейсболу є в КІІГА.
– Тобто, якби тоді, 30 років тому, ви не пішли б до спортмістечка СКА…
Олег Бойко: – Навколо того стадіону у парку проходять дві дороги: звані верхньою та нижньою. Так, якби ми тоді пішли нижньою дорогою, то ми не почули б шум гри і не підійшли б до стадіону. Думаю, якби ми тоді гуляли іншою дорогою, зараз я працював би бортінженером…
– Ви самі довго грали у бейсбол? І коли почали тренуватись?
Олег Бойко: – Перший час я відвідував дві секції у КІІГУ: волейболу та бейсболу. У волейбольній збірній інституту я був капітаном команди, і мій рівень гри дозволяв взагалі не ходити на тренування, а приходити лише на матчі один-два рази на тиждень. Але я розумів, що це не правильно, тренуватися, в принципі, необхідно регулярно. З іншого боку, бейсбол – нова гра, в якій я ще нічого не знаю, і мені цікаво було навчитися. І я поступово перестав ходити на тренування з волейболу і почав займатися лише бейсболом. Грав спочатку на першій базі (через високий зріст), потім пробував інші ігрові амплуа у полі. Виступав із командою КІІГА у другому дивізіоні чемпіонату УРСР.
1988 року стався ключовий момент, який визначив моє ставлення до бейсболу. Українська діаспора у Канаді організувала українсько-канадський бейсбольний обмін. До нас приїхали бейсболісти з Канади та провели виставкові матчі у Києві, у Хмельницькому, у Чернівцях, у Львові та у відповідь планувалася поїздка до Канади студентської бейсбольної збірної УРСР. І я потрапив до складу цієї збірної. Більше місяця ми провели в Торонто (жили у родинах канадських українців), і весь цей час наше життя було насичене, окрім української культури у Канаді, справжнім бейсболом. У цьому місті базується клуб MLB «Торонто Блю Джейс», тому бейсболу в Торонто багато.
Тренування та матчі з місцевими командами дали величезний заряд інтересу до цієї гри. Але найголовніше – я побачив, як можна прогресувати у бейсболі. До цього бейсбол здавався яскравою та яскравою екзотикою. А в Канаді ми побачили, що бейсболу можна навчитися, що всі навички гри у захисті та нападі можна натренувати спеціальними вправами. Саме цей фактор визначив моє бажання залишитись у бейсболі.
Перша поїздка з командою на змагання як тренер вийшла досить раптовою. 1989 рік. У країні вже відчувається економічна криза, і багато українців їдуть «човниками» до Польщі, везуть туди все, що можна продати. Одного разу тренер інститутської секції бейсболу збирається на Польщу і залишає тренером мене: після Торонто я мав хороший багаж знань. І тут кажуть: вези команду на чемпіонат СРСР серед юніорів (потрібно сказати, що в секції бейсболу КІІГА тренувалися не лише студенти, а й школярі, багато хто з них займався бейсболом років зо три, тобто довше за мене). Я повіз збірну УРСР на чемпіонат до Тирасполя і ми виграли. Спочатку я не надав цьому великого значення. Не я ж навчав хлопців грати у бейсбол, моїми функціями було лише організувати команду та керувати нею на змаганнях. Але коли наступного року мені сказали, що на такий же чемпіонат СРСР з юніорів збірну України везу саме я, і ми знову виграли турнір, тоді я зрозумів: мені виходить бути тренером. На той момент мені було 23 роки, і я навчався на останньому курсі інституту.
Закінчення наступного понеділка
Олександр Виноградов, спеціально для "Спортревю New"