Print this page
Понеділок, 03 липня 2017 13:26

Головний волейболіст українського бейсболу

Автор: 
Rate this item
(5 votes)
На початку червня своє 50-річчя відзначив один із найтитулованіших тренерів Кіровоградщини, головний тренер національної збірної України з бейсболу Олег Бойко. Матеріал, присвячений ювіляру, вийшов ґрунтовним та готувався досить довго. Але, як кажуть, краще пізніше… Сьогодні ми пропонуємо вам познайомитись із життям Олега Миколайовича ще до бейсболу. Так, був і такий час… Ну і з першими бейсбольними кроками.
Частина перша
Школа. Авіамістечко. Волейбол чи баскетбол?
Олег Бойко народився у містечку Чемерівці Хмельницької області Української РСР у сім'ї льотчика цивільної авіації. Батько починав працювати простим аеродромним техніком, потім навчався, здобув вищу освіту, йшов вгору службовими сходами, став бортінженером, потім головним інженером і завершив кар'єру головним бортінженером республіканського авіаційного управління. Відповідно, служба була пов'язана з переїздами до різних куточків Радянського Союзу. У середині 1970-х Микола Бойко отримав призначення на центральному аеродромі Ашхабада, сім'я разом із ним вирушила до Туркменії і до другого класу школи Олег пішов уже в Ашхабаді. Новий учень на зріст 167-168 см відразу привернув увагу тренерів з баскетболу та волейболу однієї зі спортивних шкіл міста.
Якось, з інтервалом десь місяць, до нас до школи прийшов тренер з баскетболу, а потім – тренер з волейболу, – розповідає Олег Бойко, – один мій однокласник захотів займатися баскетболом, а я вибрав секцію волейболу. Потім ще довгий час ці тренери сперечалися між собою, чому я не пішов на баскетбол, хоча тренер з баскетболу прийшов до нашого класу раніше? Тренер з баскетболу неодноразово намагався «перетягнути» мене до своєї секції, але я продовжував займатися волейболом. Чому? Нещодавно почав розуміти, що це пов'язано з особистістю тренера Тофіка Аббасовича Гасанова. Мене тоді вразила ця спокійна та інтелігентна людина.
Я почав тренуватись, грати. Виступав за збірні Туркменії за віковими групами «кадети», «юнаки», «юніори». У Туркменії була одна команда майстрів, яка грала у першій лізі чемпіонату СРСР. Навіть у першій лізі в кожній команді грали, як мінімум, один або кілька майстрів спорту міжнародного класу, були волейболісти зі складу збірної СРСР, їх одразу можна було впізнати на майданчику. У дев'ятому класі школи, у 16 років, я вже виступав у складі цієї команди. Разом із клубом та збірними я об'їздив майже весь Радянський Союз, за винятком, можливо, Далекого Сходу.
– Як батьки ставилися до такого графіка своєї дитини-школяра?
Нормально та в усьому мене дуже підтримували. Щоправда, я сам іноді починав приділяти тренуванням менше часу. Давались взнаки якісь відволікаючі чинники, що вели від занять. Тричі тренер приходив до нас додому, розмовляв зі мною, з батьками і щоразу знаходив потрібні слова, після чого все налагоджувалося, і я повертався до команди.
Для мене тренування ніколи не були на шкоду навчанню. З другого класу я був найкращим учнем у класі і закінчив школу з однією лише «четвіркою» в атестаті. Причому багато домашніх завдань я робив у громадському транспорті. Секція волейболу базувалася в іншому районі міста, зі школи на тренування я діставався тролейбусом, дорога займала хвилин 50-60. З тренування додому потрібно було добиратися з пересадкою, тому на дорогу йшло вже години півтори. Коли я їхав на тренування зі школи – робив домашні завдання, а коли повертався з тренування додому – читав книги чи з навчання, чи з художньої літератури.
- Виступаючи школярем за команду майстрів, ви не планували стати професійним спортсменом?
Якось наша волейбольна команда два роки поспіль проводила підготовчі збори у Москві на базі ЦСКА. Ми грали спаринги з учнями волейбольних спеціальних класів ЦСКА, спочатку програвали, потім іноді вигравали, і я пам'ятаю розмови, що є можливість перейти до цього спецкласу. Більше того, у свій час батько навчався довго в Москві, я на кілька місяців переводився з Ашхабада до школи до Москви, і можна було спробувати перейти в спецклас ЦСКА, але я в принципі не був налаштований пов'язувати своє життя зі спортом.
Тренуючись та граючи в команді першої ліги, я не побачив нічого привабливого у кар'єрі спортсмена. Ким я хотів стати після школи? А як вважаєте, які ще були альтернативи у хлопця з авіаційного містечка? Лише авіація. Я та ще сім моїх однокласників – ми всі тоді були захоплені авіацією – після школи вступили до одного і того ж інституту: Київського інституту інженерів цивільної авіації (КІІГА, з 2000 року – Національного авіаційного університету). Деякі люди з тієї вісімки, до речі, досі в авіації.
Київ. Авіація. Волейбол. Армія
Олег Бойко: – Я не планував грати у волейбол на серйозному рівні і коли, після вступних іспитів, на інститут прийшов наказ-виклик командувати мене виступати за збірну Туркменії зі школярів, я нікуди не поїхав. Я вже знаходився в іншому місті, в іншій республіці, до того ж, не відновився повністю після важкої травми руки і не тренувався чотири місяці. Жодні змагання мене не цікавили.
В інституті була секція волейболу для студентів, і я вирішив займатися в цій секції для себе. Команда КІІГА виступала у другій лізі чемпіонату Києва з волейболу серед студентів. З першого курсу я відновив тренування і за рік став капітаном волейбольної команди інституту. Кілька разів ми вигравали другий дивізіон і виходили в перший, але ненадовго, переважно, волейбольна команда КІІГА знаходилася в середняках із 30 команд київського студентського волейболу.
І тут раптово уряд СРСР робить обов'язковою всім службу в армії, і у збройні сили стали забирати навіть студентів, які навчалися на військових кафедрах. На той час ще тривала війна в Афганістані і коли, під час проходження комісії у військкоматі, переді мною став вибір: чи служити у звичайних військах, не знаючи, куди тебе направлять чи грати у волейбол у СКА (Київ), спорт знову став важливим для мене. Довелося швидкими темпами форсувати фізичну форму та повертатися у великий волейбол.
Київський СКА виступав у першій лізі та був фарм-клубом команди Вищої ліги чемпіонату СРСР «Локомотив» (Київ). Тренував СКА олімпійський чемпіон Всеволод Володимирович Веремєєнко. Грали у СКА чи колишні волейболісти «Локомотива» – ветерани чи кандидати у гравці «Локомотива» – зовсім молоді хлопці. І в тих, і в інших були свої компанії, багато хто разом пройшов спортшколу, спортінтернат. Звичайно, людині збоку треба було всіма силами заробляти репутацію і хоча б якісь ігрові хвилини. Київський СКА був серйозною потужною командою, за кожну ігрову позицію там конкурувало 4-5 осіб (я грав на позиції основного приймаючого в захисній розстановці та як догравач – у нападі). Мені знадобився приблизно один рік на те, щоби завоювати місце в основному складі. На одному з армійських турнірів у Білій Церкві наша команда програвала по ходу матчу, тренер випустив мене на заміну, ми відігралися та здобули перемогу. Після того матчу я вже місце в основному складі не віддавав.
– Вам не пропонували перейти до «Локомотиву»?
Місяця зо два я ходив на тренування «Локомотива», їхня база знаходилася прямо поряд з інститутом. Потрібно розуміти, що це команда Вищої ліги СРСР: тренуватись необхідно двічі на день майже щодня. Але навчання в інституті інженерів цивільної авіації настільки серйозна справа, що заняття, лекції, практикуми та тренування з командою Вищої ліги – речі, які абсолютно не поєднуються. Я просто не витримав би. Пройшовши обов'язкову службу в армії, я, як і раніше, не планував ставати спортсменом, тому, переговоривши з тренерами, я вибрав навчання в інституті.
Олімпійські ігри Бейсбол. Студент-тренер чемпіонів СРСР
Відслуживши в армії, Олег Бойко повернувся до Київського інституту інженерів цивільної авіації. Волейбол знову займався як хобі, для душі, іноді грав у теніс, якому навчився за час перебування в СКА. Ще в армії він познайомився з великою кількістю інших спортсменів, які проходили службу у Київському спортивному клубі армії. Вже після демобілізації якось звернув увагу, що багато знайомих спортсменів – представників видів спорту, що не перетинаються один з одним: тенісисти, легкоатлети, баскетболісти, гандболісти – почали виїжджати на одні й ті самі змагання в один і той же час. Наче їх щось об'єднувало.
Ви вже двічі не збиралися стати спортсменом, але доля продовжувала підштовхувати до спорту. Як ви прийшли у бейсбол?
Олег Бойко: – Якось гуляв містом зі своєю майбутньою дружиною та вирішив показати спортивні арени СКА, де я проходив службу: там ціле спортивне містечко у центрі Києва. Зайшли до парку, і я чую, зі стадіону долинають якісь звуки гри. Пішли ближче, і я дивлюся – на полі багато моїх знайомих спортсменів з армійської служби, з якими після демобілізації не вдавалося зустрітися, бо вони кудись їздили на змагання. Виявилося, це був матч чемпіонату СРСР з бейсболу між київським «Битовиком» та СКА-Балашиха (Москва). Знайомі гравці розповіли, що почався активний рух розвитку бейсболу і, якщо мені цікаво, я теж можу займатися цим видом спорту, оскільки секція бейсболу є в КІІГА.
Тобто, якби тоді, 30 років тому, ви не пішли б до спортмістечка СКА…
Олег Бойко: – Навколо того стадіону у парку проходять дві дороги: звані верхньою та нижньою. Так, якби ми тоді пішли нижньою дорогою, то ми не почули б шум гри і не підійшли б до стадіону. Думаю, якби ми тоді гуляли іншою дорогою, зараз я працював би бортінженером…
– Ви самі довго грали у бейсбол? І коли почали тренуватись?
Олег Бойко: – Перший час я відвідував дві секції у КІІГУ: волейболу та бейсболу. У волейбольній збірній інституту я був капітаном команди, і мій рівень гри дозволяв взагалі не ходити на тренування, а приходити лише на матчі один-два рази на тиждень. Але я розумів, що це не правильно, тренуватися, в принципі, необхідно регулярно. З іншого боку, бейсбол – нова гра, в якій я ще нічого не знаю, і мені цікаво було навчитися. І я поступово перестав ходити на тренування з волейболу і почав займатися лише бейсболом. Грав спочатку на першій базі (через високий зріст), потім пробував інші ігрові амплуа у полі. Виступав із командою КІІГА у другому дивізіоні чемпіонату УРСР.
1988 року стався ключовий момент, який визначив моє ставлення до бейсболу. Українська діаспора у Канаді організувала українсько-канадський бейсбольний обмін. До нас приїхали бейсболісти з Канади та провели виставкові матчі у Києві, у Хмельницькому, у Чернівцях, у Львові та у відповідь планувалася поїздка до Канади студентської бейсбольної збірної УРСР. І я потрапив до складу цієї збірної. Більше місяця ми провели в Торонто (жили у родинах канадських українців), і весь цей час наше життя було насичене, окрім української культури у Канаді, справжнім бейсболом. У цьому місті базується клуб MLB «Торонто Блю Джейс», тому бейсболу в Торонто багато.
Тренування та матчі з місцевими командами дали величезний заряд інтересу до цієї гри. Але найголовніше – я побачив, як можна прогресувати у бейсболі. До цього бейсбол здавався яскравою та яскравою екзотикою. А в Канаді ми побачили, що бейсболу можна навчитися, що всі навички гри у захисті та нападі можна натренувати спеціальними вправами. Саме цей фактор визначив моє бажання залишитись у бейсболі.
Перша поїздка з командою на змагання як тренер вийшла досить раптовою. 1989 рік. У країні вже відчувається економічна криза, і багато українців їдуть «човниками» до Польщі, везуть туди все, що можна продати. Одного разу тренер інститутської секції бейсболу збирається на Польщу і залишає тренером мене: після Торонто я мав хороший багаж знань. І тут кажуть: вези команду на чемпіонат СРСР серед юніорів (потрібно сказати, що в секції бейсболу КІІГА тренувалися не лише студенти, а й школярі, багато хто з них займався бейсболом років зо три, тобто довше за мене). Я повіз збірну УРСР на чемпіонат до Тирасполя і ми виграли. Спочатку я не надав цьому великого значення. Не я ж навчав хлопців грати у бейсбол, моїми функціями було лише організувати команду та керувати нею на змаганнях. Але коли наступного року мені сказали, що на такий же чемпіонат СРСР з юніорів збірну України везу саме я, і ми знову виграли турнір, тоді я зрозумів: мені виходить бути тренером. На той момент мені було 23 роки, і я навчався на останньому курсі інституту.
Закінчення наступного понеділка
Олександр Виноградов, спеціально для "Спортревю New"
Read 1736 times

Latest from SportРепортер

Написати коментар

Правила додавання коментарів


FORM_CAPTCHA
Оновити Captcha